Глава 23. Частина 2. Притулок Вартових. Підземелля.

- Вона приходить до тями! – констатував чийсь голос.

- Неймовірно, що її організм взагалі це витримав! – пробурмотів другий.

- Вона не повинна була це відчувати і якщо поза цими стінами біль продовжить її турбувати, то це може поставити під удар весь план Старійшин, - промовив перший.

Мені важко було сфокусуватися і змусити очі розплющитись чи далі слухати те, що кажуть ці двоє. Мені навіть не хотілося аналізувати хто це, їхні слова просто влітали в одне вухо, а з другого щасливо відразу вилітали.

- Я залишусь поряд до її пробудження. Ти можеш іти. Дякую, Пайпе!

І настала цілковита тиша. Я чула лише подих людини, яка перебуває зі мною в одному приміщенні та її серцебиття. Він не ворушився, чекав.

Декілька довгих хвилин я намагалася сфокусуватися і зрозуміти, де знаходжуся, але думки розпливалися і, зрештою, я здалася, розплющивши очі.

– Де я?

- У підвалі... Я не знав, куди ще тебе віднести.

– Що сталося?

Моїм гостем був Тол Власною персоною. У темряві я легко спромоглася розрізнити емоції на його обличчі, які ледве прикривалися маскою холоднокровності.

- Юджин зробив невірний вибір і потрапив до лап Церберів. Його тортури відчуваєш і ти. Ваш зв'язок занадто сильний і через це страждаєте обидва. Я намагався придушити цей зв'язок своєю здатністю, але нічого не вийшло. Лише перебуваючи тут, ти можеш не відчувати болю.

Я різко сіла на кушетку, яку минулого разу мені не надали.

Все миттю стало на свої місця.

- Стоп! Хіба Цербер не один?

– Ні. Їх кілька. Дехто охороняє входи, інші ж служать Радаманту, знущаючись нескінченно над своїми жертвами, засудженими, як Юджин на вічні тортури.

- Чому ж ти стоїш і нічого не робиш? Твій солдат піддається подібному насильству знову і знову протягом нескінченності, і ти так просто про це говориш?

– Він сам зробив свій вибір. Я не раз його попереджав. Не раз через свою впертість він потрапляв у Тартар, але кожного разу покарання виявлялося надто легким. Цього разу все пішло інакше. До того ж, якби я переживав через кожного свого Вартового, то не зміг би так довго протриматися на цій посаді. Крім того, я нічого не можу зробити для нього, щоб полегшити муки.

- Потрібно спробувати! Не можна просто так сидіти, склавши руки і не спробувати йому допомогти!

- Можна! - прогримів Тол. – І так ти зробиш. Я закриваю тебе тут до певного часу в надії, що ваш зв'язок перестане так сильно на тебе впливати. Ти нічим не можеш допомогти йому. Змирись. Він у місці недоступному нікому живому чи мертвому. Його засудив верховний суддя, який жодного разу не випускав засуджених за амністією. Потрібно було думати головою до того, як все це трапилося, і прислухатися до попереджень! Я втратив свого найкращого солдата через банальне небажання підкоритися! Подумай про те, що ти могла б врятувати йому життя, натомість прирекла на вічні муки.

Тол пішов, щільно зачинивши за собою двері. Я стала бранкою знову, ось тільки тепер мене ніхто не врятує та не випустить. У цій темній сирій в'язниці я приречена з'їсти себе сама живцем за те, що зробила невірний вибір за нас обох. Тол знав, як змусити мене мучитися морально ще сильніше, ніж Юджина мучили фізично. І тепер мої дні та ночі будуть сповнені сорому і каяття за допущені миті пристрасті.

Не можна було покидати стіни своєї квартири. Я навіть не пам'ятала, куди перенеслася, настільки було боляче, але ця фатальна помилка дозволила Вартовим, які стежили за мною, схопити мене і ув'язнити туди, звідки немає виходу. Жодна з моїх здібностей, ані всі вони не допоможуть вибратися звідси. І коли я вже навчуся не робити необачних помилок?

Час ув'язнення минає зовсім інакше. Коли проводиш у замкненому просторі більше доби віч-на-віч зі своїм каяттям, совістю та думками, то розумієш, що є справжнє покарання, і чому всі ув'язнені настільки сильно бояться опинитися в одиночній камері. Це нестерпно. Ти хвилину за хвилиною прокручуєш у голові подію, яка спричинила за собою те, за що ти змушений платити таку ціну, і намагаєшся відшукати лазівку, в якій би вчинив інакше. Виправдати себе. Все виправити. Твій мозок починає будувати ілюзії того, як би мало бути правильно, і навмисне підказує, що цього не станеться більше ніколи, бо ти сам винен.

Я безцільно ходила по клітці, немов поранений звір. Моє серце боліло щоразу, коли я думала про те, які муки зараз переживає Юджин, і що з цим нічого не можна вдіяти. Я прокляла себе вже багато разів. Каялася вдвічі більше, але нічого не допомагало мені відчути себе краще.

Я зробила боляче стільком людям відколи стала частиною цього світу, і вже ненавиділа його за всі ці безглузді правила. Мені пощастило, що я не встигла вбити безсмертного, інакше назавжди стала б заручницею цього світу.

Час став моїм найпершим ворогом. Воно грало проти мене. Проти нас. Всі озброїлися проти нас лише через те, що ми насмілились покохати одне одного. Жорстокий дурний світ, готовий мучити своїх вірних слуг за почуття під час великої боротьби добра і зла.

За відчаєм настав етап агресії. Мені був ненависний запах стін, вічна темрява, прісна їжа, яку приносили тричі на день і мовчазний доставник. Я ледве стримувалася, щоб не випустити на волю звіра, голодного і спраглого до помсти.