Глава 14. Частина 3

Ми вийшли у моєму дворі. У вікні моєї квартири горіло світло. Джексон не спав, чекаючи на мене з вечірки. На годиннику було не пізно, як для повернення додому після вечірки, щойно перевалило за північ.

- Ти обіцяв! – нагадала я Юджину.

Він усміхнувся і кивком голови запросив прогулятися місцевістю. Дивно, як досі ніхто із сусідів не застукав мене у його компанії. Було б ніяково, а потім виникла б купа питань.

- Багато років тому мене заслали до царства мертвих на службу Радамантові за непокору. Це стандартне покарання за провину Вартового. Я провів там багато років. Час, проведений у цьому місці, не минає без наслідків. Як у Лагуні Німф ти наповнилася позитивом та спокоєм, так у царстві мертвих у твоєму серці поселяється ненависть, жорстокість та лють. По суті, замість упокорення, Старійшини повністю втрачають контроль над вигнаними. Вигнання використовується лише в крайніх випадках, адже яким би ти божевільним не повернувся, сто разів подумаєш перш, ніж робити щось надзвичайне, пам'ятаючи про покарання, яке може бути. Я став одним із найстрашніших кошмарів, практично некерованим, безрозсудним та агресивним. На мене не діяли накази, погрози, побої та інше. Тоді Тол послав мене до Лагуни, як останній спосіб утихомирити. Мені довелося пробути там кілька днів, щоби знову стати нормальним. Я багато медитував, знайшов спокій. З того часу я зрідка навідуюсь туди, заради умиротворення. Це заборонено, але це мене мало хвилює.

- Тебе покарають за те, що ти мене туди відвів?

Юджин відповів не одразу. Мені не важко побачити зміну емоцій на його обличчі в непроглядній темряві. Його мучили сумніви.

- Мені все одно… - нарешті знизав він плечами. – Це незвично хотіти комусь допомогти, особливо людині.

– Я вже не зовсім людина, – нагадала я йому.

- Швидше за все в цьому і проблема... - промимрив Юджин. – Я не зможу сьогодні супроводжувати тебе на полюванні. Декілька Вартових одержало завдання. Тобі не потрібна моя охорона більше, тож якщо вирішиш вирушити сама, то я впевнений, впораєшся.

- Дякую! - Юджин відкрив портал і відвернувся. - Удачі тобі! - Крикнула я, коли він зникав у ньому. Мені чомусь здалося, що вона йому знадобиться.

Вдома, як я ы припускала, Джексон не спав, але не тому, що чекав на мене, а через новий проект, який міг забезпечити йому місце в BostonDynamics вже на позиції молодшого фахівця. Для студента четвертого курсу це могло стати величезним досягненням – не закінчивши стажування, здобути стабільне місце. А мені здавалося це логічним, адже Джексон стільки працював для цього.

- Як погуляли? - Запитав, не обертаючись, Джексон.

– Без втрат. Але гарвардська вечірка посвяти цілком виправдовує свою репутацію.

- Я радий, - машинально промовив мій хлопець.

Нині йому було не до мене. Він би скоріш за все не помітив би і вибуху атомної бомби за кілька метрів від нього, тому я спокійно займалася своїми справами.

Додзвонившись до Розі та Міккі, я переконалася, що вони у безпеці та вже у своїх ліжках. Я могла перевірити це й іншим способом, але вирішила чинити, як людина, коли не на полюванні, щоб там не сталося. Не за горами той день, коли я знову стану нормальною і треба буде поратися з усіма звичними для людини справами без здібностей.

Ще кілька днів тому мене б порадував цей факт, але сьогодні мені чомусь ставало сумно та страшно.

Усю неділю я провела в бібліотеці. Нам не давали поки що завдань, але в мене вже назбиралося питань, які не могли чекати до пар. Занурившись у читання кодексів, законів та прецедентів, я зовсім забула про час і прокинулася лише тоді, коли мій телефон завібрував. Дзвонив тато:

- Як у тебе справи, квіточко? – питав він.

- Все гаразд. Сиджу в бібліотеці, вивчаю літературу.

- У таку годину? Дай вгадаю, в раю похмурі дні? – тато мав на увазі наші стосунки з Джексоном. Він любив його, але завжди відкрито говорив мені про те, що не вірить у наші стосунки, оскільки ми були друзями з дитинства і те, що ми називаємо коханням не більше, ніж прихильність.

– Ні. Тату, у нас все добре. Просто найкращими юристами легко не стають. І якщо вже в мене є мета стати кращою, то варто почати від початку.

- Я вдам, що повірив тобі. І, сподіваюся, наступними вихідними ти до нас завітаєш?

- Звичайно! Як же я можу пропустити День Народження свого улюбленого татуся? – засміялася я. – Розкажи мені, як там хлопці? Мама?

- Хлопці її мучать, але Мері після твого від'їзду різко подорослішала. Нагадує мені тебе у дитинстві. Вона дуже допомагає і майже не вередує.

- Я дуже рада. А ти сам як?

- Мені тебе не вистачає, тому вперше я з таким нетерпінням чекаю на свій День Народження.

- Я люблю тебе, тату!

- І я тебе, квіточко!

Натиснувши кнопку скидання, я відкинулася на крісло. У низці змін, які відбувалися зі мною, дещо залишалося незмінним – моя любов до рідних людей, і це не могло не тішити. Залишалося сподіватися, що це ніколи не зміниться.

- Міс, ми вже закриваємось, - сказав охоронець.

- Так, звичайно, вибачте, я вже йду.