Глава 12 Частина 3

Розі та Міккі на відбір не запізнилися, мало того, вони примудрилися десь знайти мені закритий купальник та шапочку для плавання. У всьому цьому, я відчула деяку незручність від того, що мені потрібно вийти напівоголеною на публіку. Одна справа валятися на пляжі, де всі в купальниках, інша справа вийти перед трибунами та тренерами, які дивляться на тебе, не відриваючи очей. Заспокоювало лише те, що я не одна така.

Моїх суперниць було п'ятеро. Усі вони були старшокурсницями з величезним досвідом участі у змаганнях та перемогами за плечами. Але переживати через їх досвід чи зусилля мені було принаймні безглуздо, адже я мала дуже значну перевагу. Ось про неї якраз і варто було переживати. Погоджуючись на участь у відборі, я не подумала про дивну здатність Аквантиса набувати різних форм, буквально стаючи частиною водного простору. А що, як і зі мною це станеться? Або я прискорюся надто і це помітять?

Залишалося сподіватися, що зможу контролювати себе під час запливу.

Ми стали на борти. Тренер пояснював правила, а я ледве слухала його, гіпнотизуючи воду. Так дивно бути водночас і вогнем, і водою, ненавидіти і любити вологу.

Пролунав сигнал, і ми стрибнули у басейн.

Ці миті у воді я не думала про перемогу, про швидкість, про суперників, тільки про те задоволення, яке відчуваєш від єднання зі стихією. Всі протиріччя та прикрощі відійшли на другий план, були лише вода і я. Через пару секунд усвідомлюю, що у воді мені не потрібне повітря. Це приголомшливо, адже я досі пам'ятала, як це прокинутися у воді від нестачі повітря.

Сонячне світло списами проникало у гладку водяну поверхню, переломлювалося і створювало неймовірні відтінки, які можна вловити лише за допомогою зору Сокола. Все ж у цих здібностях була чарівна краса, не тільки темрява і всепоглинаюча лють, яка позбавляє розуму, вбиваючи геть усі людські якості. Безперечно, кожного з демонів та нижчих можна було б врятувати терапією добра і краси, якби лише з них хоч хтось цього захотів.

Зараз на дні басейну, розглядаючи сонячних зайчиків, злившись з усіма наявними здібностями, я, як ніколи, відчувала себе людиною. По суті, нічого не змінювалося лише сприйняття реальності. Всі, хто мав таку силу рано чи пізно йшли в напрямку зла, не здатні примиритися з подарованою владою. Насправді якщо використовувати її для чогось настільки прекрасного, як порятунок життів або створення нового, то кожна здатність з прокляття може перетворитися в незвичайний, чудовий дар. Все так просто.

Я виринула перша, зірвавши грім оплесків, які я не заслужила, але вони були приємні. Ці звуки були мені знайомі, але вперше за багато років вони належали лише мені і зовсім неважливо, що заробила я їх нечесно.

Розі та Міккі кинулися мене вітати, потім приєдналися Карла, Саманта та Крістіна, які й підбили мене на участь. А потім почали підходити незнайомі мені люди, чиї обличчя я точно бачила у натовпі студентів і більшість із них були першокурсниками. Так до мене прийшла слава. Усі хотіли дружити з новою Золотою Рибкою Гарварду, адже вперше цей титул заробила першокурсниця.

- Чому ти раніше не казала нам, що так добре плаваєш? - Запитала Міккі.

- Про це якось не йшлося.

Насправді я навчилася плавати лише у 12 років. Мої перші уроки проводились у невеликому ставку, куди мене тягав після школи Джексон і вчив спочатку триматися на воді, а вже потім плавати.

Думка про Джексона завдала мені болю. На годиннику було чотири години, і він, швидше за все, вже чекає на мене, щоб забрати додому. Я не знала, як поводитися, адже йому не важливі вибачення, лише правда, яку я не могла дати.

Для нас це було вперше і тому так боляче.

Переодягнувшись, ми невеликою компанією попрямували до воріт Гарварду, за якими розташовувалася стоянка дорогих авто студентів Навчальної установи. Невимушена розмова з подругами не відволікала від сумних думок. З кожним кроком серце стукало все сильніше і норовило ось-ось вистрибнути з грудей. Так я не нервувала навіть у ніч, коли втратила цноту.

Джексон стояв, спираючись на підтриманий Форд. Він помітив мене і просто дивився у вічі.

- Удачі тобі, подруго! - Прошепотіла Розі.

- Дякую! - Усміхнулася я їй у відповідь і зробила крок назустріч Джексону.

Не дійшовши до нього кілька кроків, за спиною я почула надто голосне зауваження Саманти:

- Ще один красень? Як їй це вдається?

Ось тільки цього не вистачало. Джексон насупився, і його окуляри сповзли на кінчик носа. Я могла легко дізнатися, що діється у нього в голові, але ще вранці вирішила, що цю здатність я використовувати точно не стану, щоб не зазіхати на особистий простір людини. Хоча так хотілося дізнатися, що ж зараз діялося в його голові, коли він похитав головою на якісь свої думки, а потім приречено зітхнув. Щось підказувало мені, що в цю мить він зробив неправильний висновок, який уже мені не подобався і був далекий від правди. Мені необхідно знати, про що він думає, але його думки могли завдати мені болю, тому я лише постаралася якнайшвидше залізти в машину і зробити вигляд, що заснула.

Браво, Дарсі! Дуже хоробро!

Джексон не сказав жодного слова навіть, коли ми заходили додому. Він не став готувати вечерю, тож я замовила його улюблену піцу. Як завжди, коли йому погано чи боляче, Джексон повністю поринав у роботу.