Глава 12 Частина 2

В Бостоні сходило сонце. Неба ледь торкнулось срібло східного сонця. Більшість людей ще досі солодко спало у своєму ліжку, набираючись сил перед новим робочим днем. Всі, крім Джексона.

Як тільки я увійшла в квартиру, зрозуміла дві речі: він не спав всю ніч, і я пропала. Він самотньо сидів на стільці, опирався ліктями на коліна, прикриваючи долонями обличчя. Як тільки я підійшла ближче, він підняв на мене стомлені червоні очі, повні болю та докору Я ніби знала, що він зараз відчуває, і минулу мене повинно б було гризти сумління, однак воно спало. Як би не було важливо залишитись з Джексоном цієї ночі, те, що я зробила в Італії, набагато важливіше. Там ми врятували тисячі, а може і сотні тисяч невинних душ, втрутившись вчасно.

• Де ти була, Дарсі? – його голос охрипнув від втоми та переживання, але я знову не відчула провини. Все так сильно змінилось за якихось декілька днів.
• Вибач, що пішла. Знаю, що обіцяла залишитись з тобою поряд. Але вчора стільки всього відбулося…. Я просто не могла заснути, і аби не заважати тобі відпочивати, вийшла на свіже повітря, провітрити голову. Потім я дійшла до лави, присіла на неї, дивилась на зорі і не зчулась як заснула. Пару хвилин тому я прокинулась від холоду і повернулась назад. Пробач, мені дійсно, дуже шкода.
• Скажи мені, Дарсі, тобі шкода, що ти мене покинула, хоча обіцяла так не робити, чи через те, що ти мені зараз брешеш, дивлячись у очі?

І хоча я так швидко вигадала історію про сон на лаві, його слова мене зачепили за живе.

• Джексоне, що ти таке кажеш? – я підійшла ближче та присіла на стільці.
• Ти ходила до своїх подруг? У вас була чергова вечірка, заради якої ти втекла посеред носі?
• Ні, з чого такі дивні припущення?
• Майже всю ніч йшов сильний дощ. Тому ти не могла спати на лаві і не помітити цього. До цього на тобі чужа футболка.

Шерлок відпочиває поряд з залізною логікою Джексона Уінка.

• Поговоримо тоді, коли ти захочеш сказати мені правду. Я відвезу тебе в університет. О 8.00 чекатиму тебе внизу.

З цими словами Джексон вийшов з квартири, залишивши після себе неприємний присмак гіркоти. Раніше ми ніколи не сварились, не існувало просто того, що могло б спровокувати образу один до одного, аж до цього моменту. Але, з іншої сторони, я теж раніше не брехала йому. Тепер  між нами величезна таємниця, якою я просто не можу з ним поділитись і не наразити його на небезпеку. Можливо, я вже варта смерті, яка крокує за мною ці кілька днів, але я не могла допустити, щоб такого як Джексон стерли, інакше планета Земля втратить великий розум в його особі.

На годиннику 5 ранку. Я поставила будильник на 7.30 і відключилась на матраці прямо в одязі.

Дві з половиною години сну пролетіли мов дві хвилини і було очевидно недостатньо для мого змученого організму. Навіть подвійна доза кофеїну не допомогла мені прокинутись.

Всю дорогу до університету Джексон мовчав, а тому я вирішили подрімати ще трошки.

Коли я попрощалась, він не відповів, наче ледь дочекався, поки я вийду нарешті з машину і закрию дверцята, аби якомога швидше втекти подалі від мене.

Сьогодні я мала лише чотири заняття - довгий навчальний день, якому, на жаль, я не раділа.

Через цей обов'язок я поступово починала втрачати все, що вважала важливим. Спочатку під удар поставила моїх братів та сестру, потім нашу дружбу з дівчатами, далі стосунки з Джексоном. І ось тепер Сила забирає в мене останнє, що, я думала, може мені набриднути – мою мрію стати першокласним юристом. Ніхто, крім мене не знає, як сильно я хотіла вчитися в Гарварді, буквально йшла до цього усі свідомі роки свого життя. Але сумний випадок у провулку кілька днів тому забрав у мене це і ось я вже на другий день навчання ледве змушую себе тягтися до корпусу юридичної школи Гарварда. Колишній запал і жага до знань зникли, ледь залишивши слід.

- Дарсі! – оклик вивів мене із задуму. - Стривай, ми за тобою не встигаємо, - кричала мені Саманта.

Я трохи пригальмувала, дочекавшись, коли мене наздоженуть дівчатка. Комунікатор із мене сьогодні був ніякий, але й тікати від них уже пізно.

- Привіт! - всі троє поцілували мене в щоку, незвичне відчуття, враховуючи те, що я навіть з Розі та Міккі не віталася подібним чином. Але необхідно пристосовуватися до нових обставин, тому я приховала незручність посмішкою. - Читала ранкову газету "Бостон Хроніклз"? - Запитала Карла.

– Ні. Я рідко коли читаю газети або дивлюся телевізор, - сказала я. По суті, у мене і телевізора не було, а навіть якби і був, то як його можна встигнути стежити за цими битвами?

- Дивись! - Мені тицьнули в руки ранкову газету.

З такими подіями я незабаром навчуся майстерно маскувати усі свої емоції. Саме зараз на першій сторінці «Бостон Хроніклз» красувалася моя фотографія у профіль. Вона вийшла трохи розмитою, мабуть, її зробили аматорським фотоапаратом, проте, впізнати мене можна досить легко. Заголовок говорив: «Першокурсниця Гарвардського університету винесла на руках дитину з будівлі, яка була зруйнована». Не пам'ятаю, щоб я давала інтерв'ю після інциденту в торговому центрі. Служби зі стирання подібних інцидентів явно працювали на півсили, раз допустили появу подібної статті про мене. Брехати, відпиратися чи ухилятись було марно, тому я безтурботно запитала: