Глава 9

Вечеря була чудова, як завжди! Ми лежали на матраці, обіймаючись, і кожен з нас думав про щось своє. Хвилина пристрасті пройшла і настала пора млосності та відпочинку, без думок та тривог.

Я вже розповіла казку Мері, а вона похвалилася своїми успіхами в школі. Батько розпитував про університет та гомонів про те, як все сильно змінилось з періода його навчання в цьому закладі.

Новина про те, що тепер у мене є робота, надихнула і втішила моїх рідних.

Довгих кілька хвилин усі радісно кричали в трубку, після висловили свої побажання. У нашій родині ще жодне покоління не досягало чогось подібного. Тато довгий час працював простим клерком у державній компанії, мама майже все життя працювала в невеликій приватній кейтеринговій компанії адміністратором, їхні батьки були фермерами, віддаючи перевагу тихому віддаленому життю, всім кар'єрним досягненням. У кожного своя дорого та прагнення. Але певна, що і дідусь з бабусею пишалися б мною, якби дожили до цього моменту. Залишалось лише це все не прогавити. А шанс такий існував, враховуючи моє подвійне життя.

У мене в планах було  отримати  місце старшого партнера в юридичній фірмі. Батьки підтримували мене у цьому прагненні, як могли. Вони були мрійниками, які із задоволенням втекли зі своїх ферм у прагненні знайти світліше майбутнє. Їм це не зовсім вдалося, тому тепер черга нас, дітей, втілюватиме їхні мрії.

За вікном повільно густішала темрява, нагадуючи про те, що в мене є обов'язок, заради якого вже кілька ночей поспіль я залишала власну постіль і ризикувала життям. Я не могла, як раніше, насолодитись нормальністю буття. Все те, що було звичним для інших людей, стало розкішшю для мене, а тому настільки цінно. Принадність моменту затьмарювали секундні стрілки, які невблаганно повзли вперед, з'єднуючись у хвилини, наближаючи момент, коли мені знову доведеться тікати.

Джексон гладив мене по волоссю, а я вдихала його чудовий аромат. Він пах свіжоспеченим солодким хлібом.

- Ти пам'ятаєш наш перший поцілунок? – раптом запитав Джексон.

- Звісно, ​​пам'ятаю… Це було дивно.

- Ти поцілувала мене з жалю. Я одразу це зрозумів, але полегшало. Від твоїх поцілунків завжди легше пережити ці похмурі моменти.

- Знову почалося? - Стривожилася я.

- Так, тільки цього разу все набагато гірше. Я бачу його уві сні. Батько кличе мене до себе і стає страшно.

- Джексон, все буде добре! Я поряд і завжди буду, обіцяю тобі, що не покину. Більше тобі нема чого боятися!

Я обняла його сильніше, намагаючись показати, наскільки я вірю у свої слова. Він притулився головою до моїх грудей і слухав стукіт мого серця.

У Джексона було важке дитинство, в якому він пережив усі жахи, які тільки можна собі уявити. Його батько, льотчик авіації, загинув під час виконання показових трюків на виставі для захопленої публіки, прямо на очах його вагітної дружини. На той момент вона була на останньому місяці, і з аеродрому її забрали до лікарні з сильною кровотечою. Вона стійко боролася до останнього, щоб Джексон міг побачити цей світ. Лікарі серйозно побоювалися за її здоров'я, адже вона настільки любила свого чоловіка, що не хотіла жити далі, навіть заради новонародженого сина. Її сестрі вдалося вмовити матір Джексона прийти до тями і здавалося, що вона здійнялася духом, коли вперше побачила сина. Але так лише здалося.

Вона пережила свого чоловіка на п'ять років, які здавались їй агонією. Я не раз чула розповіді тітки Джексона про її муки, про те, як вона буквально всі ці п'ять років танула на очах, а здоровий глузд залишав її. Вона не жила, а існувала, весь час прибувала у спогадах і фантазіях про втрачену любов. Зрештою, її серце не витримало, і вона вирушила за батьком Джексона.

Джексон не пам'ятає батьків, навіть мати, яка заглибилась у горе  і майже не приділяла синові час. Від них йому дісталася лише фотографія і кошмари, що його переслідують, напередодні річниці їх смерті.

Поховали його батьків разом, щоб вони більше не розлучалися. Маленький Джексон не розумів ще тоді, що відбувається, але вже усвідомлював, що втратив щось важливе. З того часу в нього залишилася лише тітка, яка допомагала племіннику, як могла, адже вона теж залишилася сама, поховавши сестру. Тітка Джені ростила хлопчика в любові до померлих батьків, розповідаючи йому, про те які вони були, і яка сильна була їхня любов. Але це були лише розповіді романтичної натури тітки Джені. Як все відбувалося насправді і як страждала мати Джексона після смерті чоловіка, можна лише здогадуватися.

Коли Джексон пішов до школи, жорстокі діти дражнили його і знущалися через те, що в нього не було, як у всіх нормальних людей, мами та тата. Тоді він дізнався про жорстокість світу і про те, наскільки милосердне його серце. Він прощав дітей, розуміючи у своєму юному віці, що вони це роблять лише тому, що не розуміють його, і сподівався, що ніхто ніколи не пізнає такого болю, який він носив у своєму серці кожну секунду.

Щорічно тітка водила хлопчика на цвинтар, щоб нагадати про те, що в нього було, а він лише пам'ятав те, що втратив. З тих пір, щороку задовго до 3 вересня на Джексона нападав смуток, його долали страхи, і біль ставав все сильнішим.

Я довго не розуміла, що відбувається, оскільки він ніколи не ділився зі мною своїми переживаннями, але одного разу він все ж таки розповів мені про свою сім'ю і про те, як сильно тепер він боїться залишитися один. Того дня 6 років тому, коли мені було без кількох місяців 13 років, я вперше поцілувала Джексона, намагаючись заспокоїти та забрати частину болю. Того дня ми стали одним цілим і намагалися ніколи не розлучатися, підтримувати одне одного.