Глава 5. Небесний Палац. Олімп.

Приміщення було заповнене світлом, здавалося, що воно побудоване із сонячного проміння, але це лише обман зору. У повітрі відчувався аромат ні з чим незрівнянний, свіжий, солодкий, вишуканий. Просторий зал з білою підлогою, різьбленими колонами та кришталевими софами був гідною обителлю Богів. У центрі споруджено п'єдестал з троном, на ньому сидів бородатий чоловік, абсолютно оголений. Він випромінював свічення, а також байдужість до всього, що відбувається. Він краєм вуха слухав галасливу суперечку прекрасної чорнявої богині покровительки шлюбу та свого сина - бога війни та кровопролиття.

- Нам треба втрутитися! Потрібно поставити на свої місця, поки не стало пізно! – наполягав Арес, бажаючи вгамувати спрагу крові.

- Ми не маємо права втручатися. Джерело надійно охороняють, Баланс під наглядом Вартових, ми не можемо пхати свій ніс у їхню роботу, це не наша турбота, - відповідала Гера, їй не подобалась думка про те, щоб спускатися вниз із затишного Олімпу.

- Тисячоліттями ми не діємо, дозволяючи цим істотам вершити свої справи. Подивіться, до чого це призвело! Ми за крок від страшної трагедії! Я можу розбудити своє військо, і все за лічені хвилини налагодиться!

- Твої воїни приносять землі більше руйнувань, ніж усі невгамовні душі разом узяті, - мовила Деметра, переживаючи за своє царство.

Тяжке зітхання рознеслося луною по просторій залі, створюючи подібність шуму, схожий на шелест листя у вітряну погоду. Цей ледь чутний звук був промовистішим за будь-які слова, він означав, що Громовержець втомився, а коли він перебував у такому настрої, то могло бути непереливки всім навколо. Боги позамовкали, обірвавши свою суперечку на півслові.

- Ми втрутимося, як тільки буде потрібно. До того часу, нехай розбираються без нас! - Зевс махнув рукою, даючи зрозуміти, що на цьому дискусія закінчена.

Запанувала тиша, така властива Небесному палацу. Але раптово золота Брама відчинилася під натиском сотень тисяч душ. Вони кричали, шаленіли, вилися навколо Олімпійців, розгублених і здивованих.

Я прокинулася раптово, наче від кошмару. Власне, я не визначилася чим саме був цей сон. Він здавався таким реальним, адже я досі відчувала прохолоду Небесного Палацу на своїй шкірі та запах, що відчувався у залі.

Однак я була не в Небесному Палаці, а у себе в кімнаті… але витала у повітрі. Добре ще, що Джексона в кімнаті вже не виявилося, і він не бачив, як я парю під стелею.

- Як тепер звідси злізти? - запитала я себе. Але цікаво те, що це мене вже не лякало, адже минуло всього трохи більше доби. Починаю звикати до такого життя, ось тільки поки що не зрозуміло добре це чи погано.

Крок за кроком мені вдалося спуститися на підлогу, не без натуги, звичайно. Тепер гравітація була для мене інакшою, ніж для всіх. До цього доведеться звикати на якийсь час.

З кухні почулися голоси. Невже Джексон не пішов працювати? Я поспішила на шум і застрягла у проході. От тільки цього мені не вистачало. До нас навідалися мої подруги. Вони обліпили мого хлопця з обох боків і сміялися з його не дуже дотепних жартів. Почуття гумору не було його козирем, все це знали, але мої подруги вперто вдавали, що він страшенно кумедний. Міккі і Розі у своєму репертуарі не могли втриматися, коли бачили гарного хлопця, навіть якщо він належав їхній найкращій подрузі. Головне, ні натяку на колишню образу за зірвані плани минулої ночі. Швидше за все вони нічого не пам'ятали, як бувало щоразу, коли вони переберуть з випивкою.

- Добрий ранок! - привіталася я і тільки тоді на мене звернули увагу.

- Дарсі, крихітко, ти встала! - Джексон зрадів можливості вирватися із захоплення підприємливих дівчат.

- Привіт, дівчата! Що ви тут робите? А ти чому не на роботі?

- Сьогодні субота, люба, - тактовно нагадав мені Джексон.

- А ви що тут робите? – повторила я своє питання подругам.

– Як? Ти що! З понеділка розпочинаються заняття, ми повинні влаштувати вечірку та відзначити початок навчання! – сказала Міккі.

- Я вже навіть знаю, куди ми підемо і що вдягнемо! - вторила їй Розі.

- Навіть не мрійте. Після вчорашнього я ніколи більше нікуди з вами не піду! Я думала, що помру після всієї тієї випивки, що ви мені підлили того вечора. Навіть не уявляю, скільки мені ще часу доведеться розплачуватись за ту вечірку… - останнє я вже бурмотіла собі під ніс.

- Дарсі, що ти таке кажеш? Ми нічого тобі не підливали! - удавано надула губки Міккі. – Але навіть якщо так, то ми чудово повеселилися. Ну ж бо, Дарсі, не відмовляйся, пішли на вечірку. Коли нам вдасться вирватися? Потім почнеться навчання, робота та все інше.

- Ні, навіть не вмовляйте! Ви, до речі, знайшли собі місця? – я сіла за стіл і сьорбнула гарячу каву.

- Ох! Мене втомлюють самі думки про роботу! - Комічність гримаси подруги вражала. Вона приклала долоню тильною стороною до чола і заплющила очі. Залишалося лише закотити свої очі від поганої акторської гри. – А як пройшла твоя співбесіда?

- Ще немає результатів. Обіцяли зателефонувати наступного тижня. Сьогодні ще одна співбесіда. Я вам про неї розповідала.

– Це те, що на позицію касира до супермаркету? – поцікавилася Розі.

- Так, - кивнула я, кладучи до рота фірмові млинці Джексона. Вже шість років поспіль він пік їх щосуботи.