Глава 2. Головний офіс компанії «INC»

- І чому я погодилася сюди прийти? Як дала вмовити себе? Після того, що я тобі розповіла, ти повинен був відвести мене до найближчої психіатричної лікарні, але ніяк не на співбесіду! – ми вже хвилин десять сиділи у приймальні INC, однієї з найбільших юридичних компаній Бостона. Через кілька хвилин має відбутися моя перша в житті співбесіда на позицію помічника секретаря. І мені слід було б нервувати і прокручувати в голові відповіді на можливі запитання, а натомість я згадувала все, що сталося, намагаючись знайти відповідь, виправдати свій стан.

- Все тому, що я тебе знаю, як свої п'ять пальців! Твої галюцинації – це вияв страху перед новим етапом у житті! Згадай, щоразу, коли тобі треба розпочати щось нове, ти впадаєш у якийсь ступор, замикаєшся, усуваєшся. Тобі скрізь видніються якісь знаки. Наприклад, коли ти вступала до групи підтримки. Тоді тобі здавалось, що ти ламаєш ногу під час стрибків, снилися сни, де ти виходиш на виступ гола. Ти настільки накрутила себе, що на головному виступі впала підчас елементарної підтримки, хоча на тренуваннях завжди виконувала її бездоганно. Тоді через нерви ти підвела всю команду. Мені на це начхати, але ти не можеш зараз підвести саму себе.

- Це не одне і те ж! Зараз видіння реальні, я відчуваю те, що ніколи не відчувала. Це не просто нерви перед змаганнями!

- Але вступ до університету та пошук першої роботи, переїзд – це не вступ до групи підтримки. Все це набагато більший крок, звідси й глобальніші наслідки.

- Я не нервувала зовсім!

- Дарсі, це лише самонавіювання. Підсвідомо, ти цього боїшся.

- Просто визнай, що я божеволію! Пам'ятаєш, я розповідала про двоюрідну бабусю? Можливо, це спадкове!

- Дурниця! У твоєї двоюрідної бабки був Альцгеймер, а не шизофренія. У такому юному віці ти не можеш хворіти на цю хворобу. Хвороба Альцгеймера поводиться не раніше середнього віку. До перших ознак ти маєш ще років двадцять. Але якщо ти так переживаєш, то після співбесіди я відведу тебе до клініки на обстеження. Домовились?

Я не встигла відповісти, тому що в приймальню вийшла висока, приваблива дівчина в костюмі оливкового кольору і карколомних підборах. Вони вона здавалося неможливо високої. І що вона тут робила? Як на мене, їй місце десь на подіумі в Парижі.

- Міс Блек? – звернулася до мене привітна секретарка.

- Так?

- Прошу, йдіть за мною. Місіс Шоу прийме вас зараз.

Я кивнула, і пішла до невеликого кабінету з прозорими стінами. За столом щось швидко друкувала жінка середнього віку зі світлим волоссям. Вона ледве вміщувалась у кріслі, її ноги в шикарних черевиках не торкалися підлоги. Я не наважувалася пройти далі і сісти навпроти, поки мені цього не дозволять, а тому в нерішучості тупцювала біля дверей.

Місіс Шоу завершила свою цікаву справу і подивилася на мене.

- Міс Блек, я гадаю?

- Так.

- Прошу проходьте, сідайте, - вона вказала на крісло, навпроти.

Крісло було зручне, а співрозмовник навпроти налаштовував на розмову або так тільки здалося. Головне, щоб у найвідповідальніший момент мені знову не почало ввижатись всяке. Місіс Шоу вирішила розпочати справу без зволікань.

- Розкажіть мені про себе.

- Мене звуть Дарсі Блек. Я приїхала вивчати юриспруденцію із Спрінгфілда…

- Ні, ні! – перебила мене Місіс Шоу. - Я читала ваше резюме і в ньому все це написано грамотно. Ось тільки зараз я хочу почути від вас щось таке, що змусило мене взяти на роботу 18-річну студентку. У перспективі з посади помічника секретаря можна зрости в іменного партнера, якщо старанно працювати, тому претендентів на це місце вистачає серед випускників. Але я такий начальник, якому важливі не так теоретичні знання, як сама людина, її ставлення до життя і те, наскільки мені буде комфортно з ним працювати. Тому у вас є три хвилини, аби переконати мене в тому, що я зможу покластися на вас, незважаючи на відсутність досвіду та вік.

- Добре! – кивнула я. Ніхто не готував мене до таких питань. Як правило, на співбесідах розпитують про навички, але ніяк ні про те яка я людина, це цікавить роботодавця в останню чергу. - Чи можна покластися на мене? Безперечно. Я росла у бідній багатодітній родині. У мене є два молодші брати та сестра. П'ять років тому від лімфоми помер мій молодший братик, ця втрата підкосила мого батька і з того часу він не виходить на вулицю, незабаром у нього стався інсульт, який прикував його до інвалідного крісла. Моя мати тяжко працює, щоб забезпечити нас усім необхідним. І мені з 6 років доводилося виконувати її роль вдома, оскільки тоді батьки змушені були працювати, щоби виплачувати кредит за будинок. Після трагедії з братом та хвороби батька нам довелося продати будинок і переїхати до меншого, а мені – змінити школу. Незважаючи на це, я закінчила її на відмінно, вступила в Гарвард на безкоштовне навчання і ось зараз хочу знайти роботу, щоб допомагати своїй родині. Я не маю навичок і знань, щоб претендувати на позицію вище або хоча б стажера, але я впевнена, що приносити каву і справлятися з копіювальною машиною я зможу на «відмінно». Я цілком замкнута людина, пусті балачки не люблю, тому мені сміливо можна доручати особисті прохання, про які ніхто не дізнається.

- Чи вірите ви у Бога, Міс Блек? – перебила мене місіс Шоу.

– Бог – єдине, у що я вірю.