Глава 2

Розділ 2

Ціна Свободи

Пухкі сніжинки, легкі й мерехтливі, кружляли у своєму танці, перш ніж опуститися на холодну підлогу, залишаючи по собі химерний візерунок, який незабаром буде безжально розтоптаний. Ці скороминущі картини нагадували про розбиті мрії людей, що блукають у глибинах пам’яті, аби бодай трохи зігріти замерзлі душі.

Дні змінювалися монотонно, а лютий сніг поступався місцем палючим променям сонця, ніби підтверджуючи давню істину: «Після темряви завжди настає світанок». Але чи не є це лише казками для втіхи тих, хто прагне тепла, а отримує лише холод і розчарування?

Чи, можливо, все це лише казки для втіхи тих, чиї внутрішні пориви жадають тепла, але знаходять лише холод і пусті надії? Я вийшов із підземелля і вперше за довгий час побачив, як сніжинки кружляють у невагомості, перш ніж торкнутися моїх зарослих щік і розтанути від тепла, що виходило від мене.

Мене зустріли агресивні погляди біля будинку, звідки вів спуск у катакомби. Ці погляди — втілення жорстокості й несправедливості, притаманних світові, в якому ми живемо. Вони сповнені первісної люті. Пропаганда міцно вчепилася в уми вартових, не бажаючи їх відпускати, бо саме в цьому зловтішному погляді ховається сила — сила, що стала їхньою зброєю. Але є й інший бік цієї медалі — безжальний страх, що ховає в собі всі образи й біль цього світу. Саме цей страх сковує їх у металеві кайдани дисципліни, перетворюючи на захисників ідеалу, на справжніх ланцюгових псів, готових за командою рвати, розриваючи кожного, хто стане на шляху їхньої держави.

Так само й ці вартові, не стримуючись, ладні вихопити клинки й знищити все живе, вирізаючи революціонерів, мов худобу.

Думки про мене розходяться, адже мене знайшли в сталевих кайданах із відрубаною лівою рукою, а ще я вбив першого, хто розпочав повстання. Таких, як Аріус, страчують негайно — досвідчених воїнів, розумних стратегів, на руках яких смерть десятків вартових. Саме таких корона хоче бачити на ешафоті, бо поки вони живі, революція не закінчена, а значить, завжди існує прихована загроза для узурпатора і всієї держави.

Позаду мене штовхнув один із варти, і з його уст вирвався холодний смішок. В ту мить у пам’яті сплив добрий Борнс, з яким ми разом закінчували академію. З нами була і Женєра, й інші, і, найімовірніше, вони всі ще живі. А ось Борнс… він пішов, назавжди, просто на моїх очах. Але він би точно за мене заступився. Женєра ж не така. Вона вірна короні, навіть якщо Блаус відправить її на вірну смерть у битві з Безсмертними.

Мокрий сніг, що продовжував танути у моїй бороді, надавав їй дивної вологості, а бруд, що в’ївся у волосся, почав мене непокоїти саме в цей момент.

У корони є п’ятеро відданих маршалів – еліта серед воїнів, і один із них очолював операцію з зачистки катакомб. Високий, кремезний чоловік у блискучих, наче дзеркало, обладунках. На його нагруднику розкинулася емблема корони, але тільки в нього вона була оточена ало-червоними трояндами, ніби просякнутими кров’ю.

Він вирізнявся серед інших – не лише зростом і статурою, а й непохитною впевненістю у власній силі. Попелясто-сиве волосся, хижий погляд і жорсткі риси обличчя свідчили не стільки про вік, скільки про досвід. Йому всього тридцять два, але за плечима понад п’ятдесят битв. Увесь Ельдіон знає його ім’я – Харвін де Веталь. Але частіше його називають інакше – Каратель.

На лівій руці в нього шрам – рівна лінія від плеча до самого зап’ястя, мітка, залишена Аріусом. Саме тому він особисто викликався очолити розгром революціонерів. Це була не просто операція. Це була помста.

Це сталося у лісі Фальтар близько п’яти років тому, коли Аріус ще був мисливцем і майже став справжнім слідопитом. Тоді загін Карателя покинув місто, отримавши наказ схопити людину, яка вбила двох стражників. Ті вимагали від нього гроші – і поплатилися за це.

Вісім довгих днів Харвін і п’ятеро його найкращих воїнів вислідковували Аріуса та двох його вірних товаришів, які й досі залишаються поруч із ним. Але коли його нарешті знайшли, він був один. Без підтримки, без прикриття. Та навіть у такій ситуації він виявився не просто втікачем – йому вдалося захопити полоненого. І цей полонений був Безсмертним.

— Непоганий здобуток, — голос маршала був рівним, але в ньому вчувалася насмішка.
— Але ти підеш із нами. Або зараз, або ми закінчимо це тут.
Солдати зімкнули коло, відрізаючи шлях до відступу. Безсмертний, якого тримав Аріус, залишився нерухомим, а сам мисливець без поспіху оголив меч.
— Маршале, — він зустрівся поглядом із Харвіном де Веталем, — невже ти готовий померти за короля, який сидить у своїх покоях, п’є вино та розважається з дівками, поки ти тут місиш багнюку?
— Ти правильно зрозумів, хлопче, — у голосі маршала не було жодного сумніву. — Опусти зброю.
Аріус усміхнувся.
— Тоді пропоную чесний двобій. Ти і я. Без солдатів, без зайвих очей.
— Чесно? — Харвин посміхнувся, але в його голосі лунала сталь. — Так само чесно, як убивство двох моїх людей? Їх знайшли зарізаними, наче худобу. Їхні дружини, їхні матері... ти думаєш, їм важливо, що ти хочеш двобою?
Аріус повільно провів рукою по волоссю, пригладжуючи темно-русяві пасма, і зробив крок уперед.
— Досить балачок, Маршале. Оголюй меч. Або залишишся просто ще одним ланцюговим псом при дворі.
Очі Харвіна спалахнули, але його обличчя залишалося незворушним.
— Ти граєшся з вогнем, — промовив він, витягуючи клинок із піхов.
Слова Аріуса не справили на Маршала жодного враження. Ні на нього, ні на його людей — вони прийшли виконувати наказ, і ніщо не могло їх зупинити.
Харвин де Веталь без поспіху витягнув меч. Лезо блиснуло в тьмяному світлі, а біля основи руків’я, на металі, були вигравірувані дрібні літери: «Ельдіонський Маршал». Такий клинок носили лише обрані — ті, хто довів свою відданість короні.
Аріусу нічим було хизуватися. На ньому був довгий рудий плащ, темна шкіряна броня, що щільно облягала його сильне, але менш масивне, ніж у Харвіна, тіло. Це спорядження давало йому перевагу — легкість рухів, свободу маневру, швидкість. На відміну від важкоозброєних солдатів, які здавалися йому такими ж незграбними, як міська варта.
Тим часом полонений Безсмертний мовчки спостерігав за тим, що відбувалося. Він раптом підвівся з колін, його одяг був зношений і просякнутий слідами довгих мандрів. Ніхто не знав, скільки років він блукав материком і яке минуле ховалося за його втомленими, але все ще палаючими очима.
Полонений ледь устиг піднятися, коли меч Аріуса блиснув у повітрі й зніс йому голову. Хлинула густа пурпурова кров, заливаючи землю, а голова відлетіла в листя, ніби саме там їй і було місце.
У ту ж мить ліс прорізав свист стріли — наконечник вгатився в груди одного із солдатів. Харвин не вагався. Із мечем напоготові він рвонув уперед, атакуючи Аріуса, і їхні клинки зустрілися крижано-звонким ударом. Очі Маршала спалахнули люттю, і він обрушив на мисливця град могутніх ударів. Аріус спритно парирував, і ось один із випадів досяг мети, зачепивши Харвіну ногу.
Солдати Маршала наближалися, зімкнувши лаву, але бій двох командирів зачаровував. Здавалося, це не просто сутичка, а протистояння двох стихій — зіткнення люті та свободи. Дзвін сталі розносився лісом, аж поки чергова стріла не вгатилася в плече наступного солдата. Той похитнувся, глухо застогнав і побачив стрільця — Ендер уже опускався на одне коліно, перезаряджаючи арбалет. Двоє з решти стражів кинулися на нього, стискаючи мечі в своїх міцних руках.
Тим часом Аріус і Харвин продовжували смертельний танок. Лезо Маршала розітнуло повітря й вонзилося в живіт мисливця, але той, не здригнувшись, у відповідь завдав зустрічного удару, націленого на руку супротивника. Харвин устиг парирувати, але не повністю — меч Аріуса розсік його ліву руку, залишаючи глибокий шрам, який той носитиме до кінця життя.
Аріус упав на землю, стікаючи кров’ю. Ендер тим часом устиг укласти ще одного солдата. З-за його спини вискочив Торналь і одним точним рухом обезголовив другого нападника. Живими залишилися лише двоє — і поранений, але все ще небезпечний Маршал.