Безсилля.7. Фінал

  Алессандро повільно віддалявся від табору, а його друзі дивилися вслід зі сльозами на очах.

- Жермано, мені зараз тяжко будь-що робити. Але, че­рез декілька днів треба буде піти в той дім. Ти розумієш...

- Так. Я все зроблю. Ми зробимо. Алессандро заслу­жив набагато більше, але це те, що ми дійсно можемо зробити.

  Стара скошена хатина, сарайчик, маленький земельний наділ та пронизливий морський вітер - от і все, що можна було сказати про власність давнього роду Нері. Колись се­ред них були і дворяни, але тепер вони «на краю соціальної прірви», як любив говорити голова сімейства. Сам він сидів за столом з ногами, обережно закинутими на невеликий сті­лець, енергійно розмахуючи ложкою під час розмови. Напро­ти нього сиділо два молодики, у яких за побудовою обличчя та пронизливим поглядом можна було упізнати його синів.

- Геть не розумію, навіщо ти сплюндрував свій шанс вийти в люди, Алессандро? Ти все життя прагнув стати ліка­рем, ти вивчився в Салерно, мандрував по найкращих ви­кладачах свого часу, мав гарні зв’язки... І що ти зробив? Віддав майже всі свої кровні гроші якомусь старому прой­дисвіту, аби він навчив тебе цирюльництву?

- Це не цирюльництво, батьку, а хірургія! Якби лікар, який прибув до тебе, коли ти зламав свої ноги, бодай трохи з нею знався, він би допоміг тобі!

- На мою травму була воля Божа! Що ти в цьому розумі­єш? Зазнався там зі своїми вченими, відсторонився від віри! Це мій тягар і я його приймаю з гордістю!

- Це б не стало твоїм тягарем, якби там був нормальний лікар! Те, що вони вчать - це добре, але й половина з того не допоможе людині! Якщо у всьому слухати церкву, то про­стіше просто добивати людину, яка страждає, лише дихати іншим вільніше стане!

- Ти зміг злетіти до зірок і сам себе викинув у багнюку! Твій брат бодай не рипався в такі висоти й не має проблем. Працює собі з землею, і не морочить голову ні собі, ні іншим!

- Я не для того прийшов, аби це слухати! Я прийшов сказати, що йду у чумні лікарі...

- Ти що?!

- Це вже занадто. Не сходь з розуму, Алессандро! - озвався й брат.

- Меріно, хоч ти помовч, будь ласка. У батька вистачає проблем і крім старої травми. Мене непокоїть його здо­ров’я. Я підозрюю, що це може бути, але потрібні ліки. І гроші. Я піду й отримаю потрібну суму.

- Ти можеш померти, брате!

- А якщо помру, гроші вишлють вам, по моєму розпо­рядженню.

- Ти чиниш дурні речі! Я тобі забороняю!

- Ти не хотів, аби я йшов в університет, але я пішов. Я прийшов не просити дозволу, а сказати про те, що я збира­юся робити. Просто, аби ви знали, - Алессандро встав з-застолу. - Я повернуся, обіцяю...

                                                                         *********

  Лікар прокинувся абсолютно мокрим, піт заливав йому очі, а все тіло неначе палало вогнем. Цілих два дні не було жодних ознак хвороби, але тепер почалося. Його маска, плащ та палиця лежали на столі, але йому здавалося, неначе він не дихає вільно, а маска ще досі на ньому. Він обережно пропальпував свої лімфовузли. Збільшені майже всюди. По­гана ознака. Значить, все-таки він захворів. Бубонна чума.

  Йому страшенно хотілося пити. Він знав, що це не нас­правді, а лише омана хвороби, й тому закинув свій бурдюк з водою на другий поверх оселі. Зараз він до нього не дійде. Надто сильна слабкість у тілі, його всього водить із боку в бік. Йому поступово почало здаватися, що він забуває своє ім’я.

«Ні, якщо будеш тримати скальпель так, у тебе нічого не вийде. Це тобі не ніж для нарізання м'яса, це мистецький інструмент. Це як ліра для музиканта, чи пензлик для ху­дожника, слухай мене, молодий учню! Мені все одно, почу­єш ти, чи ні, зрозумієш ти, чи ні. Але я роблю все, аби у тебе вийшло, все залежить від тебе нуж-бо!»

  Спогади миготіли перед ним, уже четверту добу він си­дить у домі. Перед очима проминають картини минулого, часто вони плутаються, створюючи химерні викривлення його особистої історії. Але це був справжній спогад. «Як пензлик, як ліра, як пензлик, як ліра!» - кричав Алессандро і бився головою об стіну або збивав об неї кулаки, чи трощив нога­ми шафи. Коли буйство минало, він тихенько осідав на під­логу й час від часу чув музику.

  «Вона схилилася над лірою, її тендітні, тонкі пальці по­волі перебирають струни й з-під них ллються кришталево чисті, довершені звуки. Здавалося, тільки природа може ство­рювати такі звуки, тільки боги. Але в цей час, над лірою, вона сама ставала природою, сама була богинею. Вона була то сумною, то веселою, то повільною, то швидкою. Пасма темного волосся ласкаво підіймаються легким вітер­цем, пухкі палкі губи розходяться в принадливій посмішці, але це не та принада, яка манить до себе, пропонуючи ску­штувати. Ні. Це така квітка, на яку хочеш дивитися й не можеш зірвати. Може тому, що не наважуєшся, а може тому, що коли її хтось зірве, вона назавжди втратить свої чари. її очі поступово підіймаються на нього, але Алессандро ховає свої від них. Він ніколи не боявся дивитися в очі ворогам, але перед цими очима він беззахисний. Подивитися у них означало б для нього погибель...»

- Ні! Ні! Хай вже краще будуть видіння! Я не хочу, не хочу реальності! - Кричав Алессандро й знову кидався на стіни.