Безсилля 6.Трагедія

  Наспівуючи веселий мотив, Джакоппо зайшов до колись присвоєної ним оселі й влучно закинув на вишуканого сті­льця щойно знятий з себе жакет. Він вдоволено покрокував мармуровими плитами й діставши з кармана кресало, од­ним порухом запалив свічку на столі. Взявши до рук бездо­ганно оформлений срібний підсвічник, він жваво, але неква­пливо попрямував до якихось дверей. За ними виявився спуск у підвал. Мугикаючи все ту ж мелодію, чоловік спустився численними сходами і опинився серед рядів дерев’яних сте­лажів з різноманітними винними пляшками, розсортованими маленькими табличками за датами й сортом вина. Трохи поодаль стелажів стояли бочки з невідомим вмістом, а біля них ціла купа ящиків та старих меблів.

  Не зважаючи на всі принади просторого підвалу, Джа­коппо впевнено пішов через ряди стелажів до того, який його найбільше цікавив. Він йшов і вів рукою по спустілим пазам для пляшок, доки не дійшов до того, у якому пляшка була. Цінитель вин бережливо дістав її з пазу, обтрусив пил і тихо промовив: «Тридцять третій. ось де ти, моє щастя.». Трохи постоявши, він так само, вдоволено наспівуючи, пі­шов назад. Вже наверху, розмістившись на чудовому кріслі він наповнив собі до країв фужер вина й задивився на чудо­ву картину, яка висила на стіні. Вона зображувала епізод воскресіння Христа і стилем виконання копіювала роботи Джотто ді Бондоне. «Яка краса...», - промовив Джакоппо й змахнув з краю ока сльозу шовковою хустиною.

  Раптом він відчув чиюсь присутність і навіть помітив кра­єм ока рух у кімнаті. Йому вистачило лише цього, аби вга­дати, хто до нього завітав у гості.

- Жермано! Вітаю! Можеш не ховатися! Я не кусаюся. Ну, хіба що мене попросить прекрасна дама, але це зовсім інша історія. Але що тебе сюди привело? - Відповіддю була тиша, але гість таки показався господарю на очі. - Мовчиш? Невже ти прийшов зі злим наміром до свого старого друга Джакоппо?

- Мені здається, що твою діяльність треба припинити. Ти надто багато на себе береш, - глухо відповів здоровань.

- Багато беру? Я чиню все, що чиню, тому що можу це зробити! Я можу бути лідером радикально настроєних груп, можу бути поціновувачем мистецтва або яств.., а можу бути злісним вандалом! - сказав Джакоппо й метнув ножа в кар­тину. - Дай мені всього два дні, і я буду очолювати фанати­ків, викинь мене голого в полі і я вже за тиждень-два повер­нуся на те ж місце з ватагою прибічників! Я можу все!

- Ти загрався, Джакоппо! - зауважив Жермано. - Не всі можуть робити все, що завгодно!

- Але ж чому? «Non omnia possunt omnes»? Серйозно? Які нудні погляди на життя. Усі МОЖУТЬ все. Треба лише захотіти! Спробуй, і це захопить тебе як неприборкувана стихія, як палка жінка! В один день будь милосердним, в інший - безжальним. Стань втіленням людської краси або поборником всього огидного. Будь будівельником, або стань руйнівником! Все просто. У тобі пропадає такий потенціал. Це прикро.

- Джакоппо, ти вже нічого не можеш. Ти помреш.

- Я? Помру? І чому б це? А... то он чого ти сюди прий­шов. І он чого такий смурний. Вітаю. Для твоїх моральних устоїв це сильний удар, але ти зважився. То... чи можу я дізнатися, у який спосіб ти мене вирішив убити? Мистецтво умирати - одне з найскладніших, я маю бути. морально готовим. - Джакоппо смакував слова, так, як і завжди, але було видно, що його обличчя втратило звичайну впевненість та пиху.

- Ти уже помираєш. Твоє улюблене вино.

- То он звідки цей металевий присмак у роті. І ти знав, що я дуже педантичний, тож візьму саме ту пляшку. Споді­ваюся, це не було щось геть банальне?

- Миш’як.

- А, фантазія у тебе так собі. Але, я думаю це не твоя вигадка. Лікарі, я правий? Ну, все логічно, - Джакоппо кро­кував назад-вперед перед Жермано, - немає ні смаку, ні запаху. Хоч мій останній фужер вина не попсували домішка­ми, що вже плюс. О, уже дере в горлянці та смикає м’язи. Мені недовго залишилося. Спробуй якось тридцять третій, чудовий рік. Такий божественний нектар!

- Мені жаль, що так сталося, Джакоппо. Ми дійсно були друзями.

- Мені теж, - співбесідник Жермано метнув маленького ножа прямісінько в нього, але влучив в руку. Хоча ніж увій­шов досить глибоко, рана була не надто страшною.

- Огризаєшся? У тебе більше немає ножів. І ти схибив, - скривився від болю Жермано.

- О ні. Краще не виймай ножа з руки. Інакше твоя пле­чова артерія вичавить з тебе все життя. Ти говорив, що я вже нічого не можу? Я міг убити тебе, але пощадив, зали­шивши місце для інтриги. Це мистецтво.

- Господи, ти збожеволів. Тюрма тебе зламала!

- Ні. - пересуватися ставало дедалі складніше, тому Джакоппо з великим зусиллям дістався до картини й вихо­пив з неї свого ножа. Його руки сіпалися й він слабко три­мався на ногах, але все ж таки посміхався.

- Чому ти радієш? Ти помираєш!

- Так, спілкування з тобою просто вбиває. Скільки ґвалту на пустому місці! Я звик до близькості смерті. Моє життя це ходіння по лезу, - Джакоппо взяв пляшку й відпив ще вина. - Скажи лікарю, що мені жаль. Певно, я погарячкував, коли так несправедливо вчинив з ним. Прощавай, Жермано.

- Що ти зробив? Що ти зробив Алессандро?! - крикнув здоровань, але пізно. Оратор вже завершив свій монолог і широким ударом полоснув себе по шиї ножем. Його облич­чя було захоплене судомами, але в очах читалося відчуття перемоги. Жермано тихо пробубнів молитву й поплівся до табору, притискаючи до себе поранену руку.

  Тим часом лікарі обережно підкрадалися до своїх цілей і методично «вимикали їм світло» акуратними ударами по голові. їм вдалося знешкодити трьох, коли їх таки помітили. Під їх ногами снували пацюки, що втратили тяму й глузд, ззаду були обплутані димом і вогнем будівлі, а на них бігло двоє розлючених головорізів. Що тут казати, до такого їх не міг підготувати жоден університет.