Безсилля.5.Нові неприємності

  У цей час, коли Жермано говорив з Джакоппо, після завершення основних своїх задач, лікарі розшукали Санті­но, аби порадувати його новим призначенням. Священнос­лужитель був у таборі для здорових і саме дочитував ма­леньку проповідь про надію. Дочекавшись, поки він завер­шить, лікарі підійшли до нього:

- Привіт, Сантіно! Непогана проповідь, покращуєш май­стерність? - запитав Віто.

- Дякую, чим більше проповідей читаєш, тим краще ви­ходить. Хоча іноді складно знайти слова, дивлячись людям у вічі. У них така туга й біль, що застигаєш на півслові. Ви не змогли переконати єпископа?

- Та ні, це ти його переконав, - сказав Алессандро і простягнув Сантіно наказ.

- Але ж... Як? Цього не може бути! Пан Флорієно і слу­хати мене не хотів! А тепер я - єпископ? - ухопився за голову Сантіно.

- Ми розуміємо, що на тебе звалилася велика ноша, але зрозумій і єпископа, він вагався й випробовував твою віру, - Віто ледь не пирснув з тих слів, Алессандро наступив йому на ногу, аби той припинив, і продовжив, - тож, ми вітаємо тебе, новий єпископе!

- Чому ж він сам не прийшов до нас?

- Боюсь, його земний путь завершується. Тепер тобі доведеться вести віруючих.

- Я його не підведу! Ні в якому разі! Треба сказати йому про це!

- Е ні, хлопче, він хотів зустріти прихід смерті наодинці, - швидко втрутився Віто, - краще придумай на завтра промо­ву, оголосимо привселюдно про твоє призначення.

- Жермано повернувся у поганому настрої, та тим не менш, одразу ж знайшов лікарів. Він наполіг на тому, щоб з ними виходило трохи більше людей і видав обом по стилету. Для Алессандро він десь знайшов металеву тростину, як у Віто, аби в разі чого він міг нею оборонятися.

- Я вже звик до своєї, навіщо мені ця тростина? - зди­вувався лікар.

- Для того, аби вона не розтрощилася об першу ж голо­ву якогось невігласа? - припустив Віто.

- Влучно сказано, - сказав Жермано, - тепер стало небезпечно ходити вулицями для вас. Я не буду говорити, що це дійсно так, але ви повинні бути обережні. До речі, дай сюди палицю, - Алессандро віддав її здорованю, - вам тре­ба знати елементарні речі, які вам можуть допомогти проти супротивника. Ось, дивись. Спершу б’єш по стегну одним кінцем тростини, а потім іншим по голові, розкручуючи тулуб так, неначе у тебе коромисло, знаєш, що таке коромисло?

- Так, звісно, знав би ти скільки мені довелося їх пере­носити, доки я працював на свого учителя, аби стати його учнем.

- Чудово. А тепер дивіться обоє сюди.

  Таким чином Жермано час від часу показував лікарям як захиститися, коли у них випадала вільна хвилина. Алес­сандро намагався приділяти увагу своїм хірургічним дослід­женням, але настільки стомлювався, що часто йому було не до цього. Він направив декілька листів зі своїми напрацюван- нями щодо чуми до своїх колег у Венецію, Геную та Тоска­ну, але у відповідях усі висміяли його теорію про перенос- ників-тварин, а успіхи з прикладанням шкурок жаб назвали випадковим везінням, а його критику теорії міазмів приуро­чили до того, що він просто ще не став достатньо освіченим лікарем, аби її цілком осягнути.

  Через деякий час на нього здійснила напад група фа­натиків, і якби не навички, отримані від Жермано та відчай­душні санітари, лікаря б убили. Можливо, почався б відкри­тий конфлікт, якби не новий єпископ Сантіно, який підтри­мував зв’язок із релігійними угрупуваннями міста. Як вияви­лося, у самої великої групи «б’янчи» нещодавно зникло де­кілька послідовників. Коли їх привели упізнавати тіла, ті зая­вили, що не знають цих людей. Єдиною підставою їм пові­рити була відсутність слідів самопобиття, яке постійно прак­тикували ці фанатики. Жермано тут же запідозрив неладне і за допомоги своїх старих знайомців серед людей Джакоппо зміг дізнатися, звідки взялися нападники. Тоді він вирішив, що слід діяти, й попросив у лікарів допомогти йому.

- Я знаю, що ви маєте допомагати людям, друзі мої, але тепер я змушений просити вас нашкодити. Тим не менш, шкода одній людині дасть допомогу іншим. Ця людина, як пухлина, яку треба терміново вирізати. Ви знаєте про кого я. Але це має бути непомітне вбивство, краще за допомо­гою яду.

- Боюсь, що у нас тут мало що є, все в аптеці спершу розтягнули люди, а потім її спалили. Навряд чи ми вигадає­мо щось пристойне, - помітив Віто.

- Невже не можна ніяк домовитися? - поцікавився Алес­сандро.

- Боюсь, що ні. Ви ж знаєте, вони розкидають нутрощі вулицями, розтирають в будівлях вмісти бубонів, приманю­ють пацюків аби епідемія продовжувалася, щоб покривати їх злочини! Ви - їхня головна завада. Ми маємо знищити їх лідера і після цього вони вже не будуть представляти такої загрози.

- Добре. Тоді підемо досить банальним, але дієвим шляхом. Ми отруїмо його миш’яком. Чого-чого, а його вдос­таль. Ні запаху, ні смаку він не має, отже це чудовий варі­ант. Але здійснення цього задуму буде за вами. Я приготую достатню дозу.

- Я знаю, що робити. Джакоппо відкрив один із винних погребів старого Вітторіно, і постійно п’є літній врожай тися­ча триста тридцять третього. Мені відомо, як туди дістатися, і я зможу отруїти пляшку.

- Та їх там має бути багато! Старий Вітторіно був стра­шенний шанувальник вин! А як він дійде до тієї пляшки тіль­ки за місяць?

- Ні, хоча Джакоппо й своєрідна людина, він дуже педан­тичний та акуратний. Я деякий час сидів з ним у камері. Усі пожитки та речі були завжди складені, лежали на одних і тих самих місцях з точністю до міліметра! Я впевнений, він бере пляшки по черзі, не порушуючи порядку. Ми отруїмо його, це напевне.

- І все ж мені це не подобається, - зам’явся Алессандро.

- У нас немає вибору, пробач, лікарю.