Безсилля.5.Джакоппо

  Вони вже поверталися до табору, коли вирішили скоро­тити дорогу через декілька вуличок. Там вони побачили жах­ливу картину: десятки пацюків просто роїлися біля розкида­них по землі людських нутрощів, ніде не було й сліду від вогнищ або возу для померлих. Здавалося, ніби тут взагалі ніхто не намагався підтримувати порядок.

- Що це за район?

- За ним мають слідкувати люди Джакоппо, лікарю.

- Джакоппо? Хто це?

- Жермано не може контролювати усіх. Деякий час йому це удавалося, але потім видалася суперечка. Створення ваших таборів додало вогню у це полум’я і стався розкол. Вони поділили сфери впливу та набрали послідовників. І маю сказати, що нас менше. Значно менше.

- Вони йшли далі, коли Віто їх зупинив. Він почав роззи­ратися в усі боки і навіть перевірив, скільки вина у нього в пляшечці, аби дізнатися чи не забагато випив.

- Що трапилося?

- Мені здається, ніби я чую крики про допомогу, може десь звідти.

- Ну то ходімо перевіримо! - сказали санітари.

  Їм довелося проминути ще дві вулиці, коли вони нарешті змогли чітко почути те, про що говорив Віто. Десь у східно­му напрямку волала дитина й кричала жінка. Не зволікаючи й секунди, вони кинулися туди. В похилому двоповерховому будинку щось було не так. Ясно чувся шум падаючих пред­метів та лайка.

- Може сімейна суперечка? - припустив один із санітарів.

- Ні, дивися! - на першому поверсі спокійнісінько стоя­ло двоє чоловіків і час від часу щось випивали з одної пляш­ки. На них був різномастий одяг, але у кожного одне плече оперізувала червона ганчірка. Алессандро обернувся і по­дивився на своїх супутників. У них на руках виднілися зелені ганчірки. - Це люди Джакоппо! - Тим часом ті двоє поміти­ли їх і вийшли назовні.

- Гей ви! Ідіть-но, куди йшли.

- Що там відбувається? - запитав Алессандро.

- А воно тобі треба, чапле? - перекинув з руки у руку ножа один із здорованів. Зверху знову почулися благання допомоги.

- Нас же п’ятеро, бий їх! - крикнув Віто й уперіщив своєю металевою тростиною по одному з бандитів. Тим не менш він устиг закритися своїм кийком і завдав лікарю уда­ру ногою. Алессандро таки дістав його, але й сам мало не отримав ножем від іншого. Його врятував лише давно затвер­ділий від постійної обробки воском одяг. За лікарями підк­лючилися їх помічники й дуже скоро обоє бандитів вже ле­жали на землі, не спроможні до супротиву. Усі кинулися на гору. Як тільки перший санітар забіг у кімнату, йому дістало­ся кийком по голові й він гулко упав додолу. Через нього буквально перелетів інший, а тому йому теж не вдалося за­хиститися від атаки. Проте після цього хитрісному бандиту не вдалося продовжити серію успіхів, його побили, залама­ли та випитали, що тут сталося. У кімнаті виявилася колиска з дитиною та нажахана й змучена жінка, яка зостраху заби­лася в куток і довго не хотіла ні з ким говорити. її чоловіка знайшли на першому поверсі, зарізаним у спину. Як вияви­лося, санітари Джакоппо зайшли забрати тіло брата глави сімейства, але замість цього вбили його самого та збезчес­тили жінку. Лікарі забрали її та дитину з собою в табір. Пер­шого з компаньйонів Алессандро, який забіг у кімнату на горі, не вдалося врятувати. Тому всі повернулися в табір у повному сум’ятті.

  Вони не втрачали часу й тут же розповіли про все Жерма­но. Він сказав, що дізнається у Джакоппо, що відбувається.

  На місто темною пеленою опустилися сутінки. Пооди­ноко горіли вогники будиночків, ліниво диміли згарища спа­лених осель. Десь лунали тягучі молитви, десь чувся плач, а десь панувало відчуття вічного свята. Темні хитросплетіння вуличок сумно потопали у темряві. Одним із таких провулків біг величезний пацюк. Він принюхувався в пошуках наживи і швидкими перебіжками долав вулицю за вулицею, впевнено перебираючи лапками й передчуваючи трапезу. Ось він знай­шов оселю, з вікна якої лилося яскраве світло. Обережно діставшись ближче, йому вдалося знайти шпарину між две­рима й підлогою і він з легкістю заліз усередину. Там його зустрів шквал неприємних запахів: суміш алкоголю, людсь­кого поту та ще якогось, неясного та ледь вловимого, якого ніхто із людей не може зачути, - запаху злоби. У кімнаті було двоє чоловіків. Вони щось стримано обговорювали, але навіть в самому повітрі відчувалося гнітюче напруження. Па­цюк тихенько попрямував попід стіною подалі від них, споді­ваючись надибати щось їстівне по закутках хатини. Ретель­но обдивившись все, він виявив, що найсмачніше знаходи­ться тільки біля людей. Отож він наблизився до них, аби краще все обдивитися.

  Один із чоловіків був схожий на величезну гору, яка яки­мось чином перетворилася на людину. Він стояв, склавши руки на грудях, і здавалося, що якщо б зненацька налетів смерч, то він би підійняв з землі все, окрім нього. Ще більше кремезності його вигляду надавали масивні риси обличчя, важко опущені брови та одне сліпе око, яке безпристрасно зазирало у душу співбесідника. Зовні цей здоровань здава­вся втіленням сили та жорстокості, але це було не зовсім так. Тварини краще відчувають людей, і пацюк просто знав, що ця людина не є поганою, хоча й залишається страшною. А от його співбесідник, який сидів, відкинувшись на спинку старого крісла, ззовні зовсім не складав враження злодія. Охайне довге волосся по плечі, правильні риси обличчя, чи­сте й дороге вбрання, гарна постава та уміння триматися на публіці, чудово поставлена мова - усе це вводило в оману пересічну людину. Але варто було лише побачити хитру по­смішку або гримасу незадоволення на цьому обличчі, аби помітити, як через них проявляються всі його гріхи та погані звички. Як тільки пацюк зрозумів це, йому захотілося втекти з будинку, незважаючи на привабливі запахи частування, яке стояло на столі біля чоловіків. Але ось страшний чоловік подивився на нього. На мить пацюк закляк на місці, злякав­шись цього потоку ненависті, який лився з темних карих очей незнайомця, і це стало для нього вироком. Чоловік тут же спритним рухом вихопив ножа з-за пояса й кинув у тва­рину. Маленьке тільце забилося в агонії болю і стихло, при­бите невблаганним металом до підлоги.