Безсилля.4.Перші кроки

  Лікарі попрощалися зі старим Орсіно та попрямували на пошуки Жермано. Лікарі досить швидко знайшли його на одній із центральних вулиць. Здоровань очолював групу лю­дей, яка ходила по хатах, стукала в них і запитувала чи немає там померлих. Якщо такі були, вони заходили всере­дину й забирали тіла, а потім звалювали їх на візок, який поволі котили за собою. Вони вивозили їх на один із пагор­бів біля міста, який було призначено для захоронень жертв чуми. Деякі санітарні бригади не слідували цим настановам і тихенько спалювали тіла у величезних вогнищах. Але ніко­му не було до того діла.

- Жермано, доброго дня! Ми можемо поговорити?

- Дні перестали бути добрими з тих самих пір, як Бог покинув ці місця. Звісно, я завжди до ваших послуг, Алесса­ндро, - вони тільки підійшли до свого співбесідника, як тут їх відволікли якісь викрики та наспіви, що лунали з-за рогу. Уже за мить звідти з’явилася ціла процесія людей, одягнених у біле. На чолі йшла жінка в оточенні декількох дітей, а за нею тягнулися ряди однодумців з розп’яттями та свічками в руках. Деякі члени санітарної бригади сплюнули на землю.

- Зверніться до Всевишнього, покинуті душі! Вас ома- нив страх пітьми, тому зверніться до світла! Вас оманила смерть, то зверніться до життя! - лунало вулицею. Гул все наростав і досяг апогею, коли процесія порівнялася з ними.

- От і згадуй ім’я Бога всує, - тихо помітив Віто.

- Гей ви, так ви, вішальники, та ви, стерв’ятники з пта­шиними клювами! Не задурюйте людям голови своїми ме­тодами! Ніякі ліки та порядок не врятує вас від погибелі, якщо ви відмічені гріхом! Бачу по обличчях, це так! Та вас можна врятувати!

- Цікаво, що він побачить на моєму обличчі? - засміяв­ся Віто. По сміху Алессандро зрозумів, що алкоголь з його колеги ще не вийшов. Хоча маска й приглушувала голос, оратор почув смішок.

- Смійтеся-смійтеся, приспішники диявола! Ми даємо вам шанс врятуватися, тому що він милосердний, навіть для таких, як ви!

- Так? - втрутився Жермано. - А хто, як не ви заніс мор в це місто?

- Це кара Божа! Ніхто, окрім вас самих, не заносив зерна смерті в ці місця!

- Я бачив ваших товаришів. Вони пройшли крізь місто, зазиваючи до покаяння, стікаючи кров’ю від самокатування. На обличчях маски, тіла в рубцях і зіяючих ранах! І не мало з них були з бубонами! І тепер, по вашому, ми принесли цю напасть?

- То були флагеллати! Ми тут ні до чого! - почав було фанатик.

- Забирайтеся з нашого міста! Нам і без вас вистачає божевільних!

- Браття! Нас залякують! Але нас більше, і з нами Бог! - натовп почав повільно насуватися на санітарну бригаду, охо­плюючи її напівколом.

- Стійте! - Алессандро вийшов вперед і став віч-на-віч з оратором фанатиків. - А звідки вам знати, що ми тут самі? - той мимоволі роззирнувся. - Вам не спадало на думку, що варто лише свиснути і з’являться наші злі прибічники з теса­ками та сокирами? Мені було б цікаво глянути на те, як ви з ними впораєтеся. Що ви зробите? Закриєтеся жінками й дітьми? Ми ж прислужники диявола, ви думаєте для нас є різниця? Тож, будь ласка, йдіть звідси з миром, у нас сьо­годні не день жертвоприношень.

- Стійте, браття! Хай їхнє огидне існування стане їм по­каранням! Ми хотіли врятувати це місто, але тепер воно за­гублене! Сподіваюся, вам додадуть це до списку ваших грі­хів! Не можу тут більше знаходитися! - після цього процесія поспішно попрямувала далі. Санітари та лікарі довго стояли й мовчки дивилися їм услід.

- Це було ризиковано. Вони могли озлобитися ще більше.

- Вони б розірвали нас на шматки у будь-якому випад­ку. Було б безглуздям не спробувати.

- Як ви його примусили вас послухати, лікарю? - поці­кавився один із санітарів.

- Ця маска дає певні переваги. Не видно очей. Червоні скельця не виражають жодних емоцій. Якби з вами загово­рив камінь, як би ви зрозуміли, бреше він чи ні?

- І все ж, це було блискуче. Дякуємо. Може ми всі пом­ремо, але так би мені точно не хотілося, - додав інший, вкотре плюнувши в бік зникаючих вдалині фанатиків.

- Ніколи не мав нічого проти церкви. Але це занадто. Хто це такі? - почесав потилицю Віто.

- «Б'янчи». Один із секторів флагеллантів. Ці паскуди принесли чуму в наше місто, - сумно сказав Жермано.

- З другого боку, більшість з нас би сиділа в каталажці, якщо б не це, - помітив санітар.

- Я б залюбки просидів у в’язниці два життя, аби тільки такого не трапилося. Все це... жахливо. Але давайте до справи. Алессандро, вам потрібна наша допомога?

- Так. У мене є ідея, як зробити, аби у міста з’явився шанс.

  Проминуло близько тижня, і у місті відбулися відчутні зміни, які, щоправда більшість людей сприйняла негативно, а дехто взагалі не прийняв їх і різко розкритикував. Справа в тому, що спостереження Алессандро в додачу з досвідом знайомих йому лікарів привели його до висновку, що часті­ше хворіють там, де багато бруду та мало площі для житла.

  Його подорож до міста через численні ферми показала йому, що хазяйства, які займалися тваринництвом, були спусто­шені повністю, а ті, що вирощували рослини та займалися виноградниками в більшості своїй вціліли. Отже, хвороба була пов’язана і з тваринами. Також хворіли ті, хто брав речі по­мерлих, вів безладне статеве життя (хоча для останніх і без чуми вистачало проблем) та ті, хто довго перебували в од­ному приміщенні з хворим.

   Тому Алессандро запропонував створити декілька табо­рів з суворим режимом, у яких у людей було б більше мож­ливості вижити. Мануфактура по замовленню міста, під кон­тролем Віто, пошила одяг для тих, хто надходив в табори. Попередній одяг спалювався. Самих людей мили, що було для них великою дикістю, але жити хотілося - тому ніхто не протестував. Алессандро проводив огляд кожного, хто ба­жав потрапити в табір. Жермано та його люди слідкували за порядком. Підозрілі та хворі відправлялися в окремі табори. Усі вони були розбиті на площах та вулицях міста. Всере­дині й біля них постійно палилися багаття. На кожного жите­ля було виділено певний простір в таборі. їжа готувалася централізовано. Більшість ремісників та торговців стягнуло свої майстерні та прилавки до таборів. Товари та приладдя також були оброблені та перевірені. Кожен, хто виходив на роботи, перевірявся. Перші підозри на хворобу - відокрем­лення від колективу. Алессандро майже забув про сон. То він проводить перевірку людей, то ходить містом, зазиваючи до співробітництва громадян, то вони з Віто спалюють особ­ливо небезпечні будинки. Дуже вдалою практикою було навчити санітарів оглядати людей та виявляти симптоми хво­роби. Після цього лікарі могли зайнятися спробами її ліку­вання. Вони експериментували з різними методиками на бажаючих, а таких завжди вистачало, а ночами схилялися над мертвими тілами в пошуках загадки чорної смерті.