Безсилля. 2. Управитель міста

  Як і говорив Жермано, варто було лише з’явитися ліка­рю на порозі муніципалітету, як його тут же повели до дому управителя. Слуга залишив лікаря на вході до невеликого маєтку, а сам поспішно зник серед вуличок, притискаючи до носа надушену парфумами шаль. Алессандро пройшов крізь напівпрочинені ковані ворота й попрямував вимоще­ною камінням доріжкою до трьохповерхового будинку, вкри­того яскравою червоною черепицею. Хоча дім ще виглядав доглянутим, за той малий період, що лютувала чума, мале­нький сад перед входом перетворився на неакуратне кла­довище дерев та кущів. Нічого дивного, враховуючи те, що слуги або порозбігалися, або їх просто вигнали з помеш­кання господарі, аби зменшити шанси заразитися. Лікар пі­дійшов до високих дверей із темного дерева й декілька раз тихо постукав майстерно виконаним дверним молотком. Йому відчинила жінка, у якій читалася неабияка краса, про­те нараз геть змарніла й заплакана. При спогляданні мото­рошного гостя її й до того бліда шкіра набула вигляду щой­но придбаного паперу для діловодства, який завжди здавав­ся Алессандро мало не білішим від крейди. Запанувала мо­вчанка. Жінка заціпеніла й не могла нічого вимовити, а лі­кар трохи розгубився. Взявши себе в руки, він запитав:

- Чи правильно мені вказали, шановна, це дім Ауреліо Конте? - проказав у дзьоб маски чоловік.

- Т...так це мій ч...чоловік, - не відразу відповіла жінка.

- Чи можу я зайти всередину? - поцікавився він. На що вона просто відійшла в бік, давши йому пройти й сказала:

- Остання кімната справа на другому поверсі. Будь ласка. зробіть бодай щось... - мало не зі стогоном вихо­пилося у неї.

  Алессандро пройшов багато обставленим маєтком і дій­шов до кімнати управителя. По дорозі він помітив, що на стінах то там, то там не вистачає картин, і що на місцях, де, як видно, висіли або стояли годинники, або якісь прикраси, також пусто. Може дружина Ауреліо збирала пожитки? Слід би її попередити про небезпеку подібних заходів.

  Коли він увійшов, то побачив кремезного чоловіка зрілих літ, в багатому вбранні, який важко лежав на боку й спряму­вав розсіяний погляд у широке вікно, що було саме напроти нього. Було чудово видно, що останні декілька ночей упра­витель провів у шаленій гарячці, а по блиску його очей та закривавленій хустці, яку він міцно стискав у долонях, було ясно, що у нього почався кривавий кашель та марення.

- Я знаю, хто ви... - голос управителя був дуже слаб­ким, а мова уривчастою. - Ви йшли моїм містом. Як воно? Що там відбувається? - чоловік повернувся до лікаря й вту­пився очима в червоні скельця його маски.

- Місто? Як ви можете думати зараз про місто? - здиву­вався Нері.

- Я... як? Я його управитель! - хворий судомно закаш­лявся в хустину. - Це справа всього мого життя. Кожна вуличка, кожна школа, церква... - на деякий час Ауреліо перестав говорити у безуспішних спробах спинити кашель.

- Ваше дітище живе й бореться, я докладу всіх зусиль, аби воно подолало цю недугу! - запевнив свого пацієнта лікар. Управитель вдячно подивився на Алессандро.

- Жаль, що я цього не побачу. Мені ж уже не допомог­ти, так? - він з сумом відвів погляд від лікаря.

- Покажіть вашу хустину, будь ласка, - Ауреліо прос­тягнув вишукану хустку, яка наскрізь була просякнута кров’ю. Чумний лікар несподівано для себе з розпачем зітхнув.

- Так. Я знав, я розумів. Але змиритися з цим важко.

- Управителю, я помітив, що у вас прибрані прикраси й зняті картини. Не ображайтеся, але схоже, що ваша дружи­на хоче вас покинути. - винувато зізнався лікар.

- Що? О, ні-ні. Це все було продане для того, аби най­няти більше робітників. Можливо навіть, що виручка з якоїсь картини лягла в мішечок з вашою платою, який, до речі, вам видадуть в муніципалітеті, - видно було, що управителю вже стало краще. Складки на лобі розгладилися, обличчя стало менш червоним і він заговорив куди спокійніше. - А моя люба Агата не хоче мене покидати. Я сподівався, що ви її переконаєте в необхідності цього.

- Ви дійсно продавали своє майно, аби допомогти місту?

- За кого ви мене маєте, хлопчику? Я відданий місту та його жителям так само, як і Богу, якому кожного дня читаю молитви.

- Тепер це єдине, що нам залишається. - прошепотів до себе Алессандро. Раптом управитель ухопив його за руку.

- Ви обіцяєте, що продовжите мою справу? Обіцяєте?!

- Так, - знітився лікар, - я обіцяю.

- Виведіть мою дружину звідси. Хай забере синів. Вони такі ж вперті, як і я, але підуть з матір’ю. Візьміть ключ, закрийте ці двері й не відчиняйте. Мій час вийшов. Допомо­жіть мені підвестися. Ось так. Підведіть до вікна. Я хочу побачити своє місто й родину востаннє. Дякую. Сподіваюся, ви застанете закінчення цього кошмару.

  Алессандро зачиняв кімнату й востаннє кинув поглядом на управителя. Ауреліо Конте гордо оперся на віконну раму й вглядався в далечінь, неначе капітан великого судна, яке го­тувалося до атаки. На мить йому здалося, що в руках в упра­вителя щось зблиснуло, але він не надав цьому значення.

  Внизу його зустріла схвильована жінка та двоє юних си­нів управителя. Вона кинулася до Алессандро з надією у очах, але на його красномовне знизування плечима мало не впала додолу. На щастя, лікар устиг її підхопити й допоміг їй сісти на зручний різьблений стілець біля обіднього столу.

- Невже нічого не можна зробити? - лише прошепоті­ла вона.

- Можна. Можна спробувати врятувати вас і ваших ді­тей! Ауреліо хоче саме цього. Тут ви точно загинете, вам треба тікати.

- І це все, що може сказати лікар? - здивувався один із хлопчаків.

- «Cito, longe, tarde» - сама дієва профілактика, - кив­нув «клювом» Алессандро.