***
Отрута в`їлась в наші душі
В усі кутки потрапив яд,
Не залишилося бодай шматочка суші,
Де б не було оманливих принад,
І люди дихають отруєним повітрям,
Думки ядушні ходять в головах,
В супротив вірі та повір`ям,
Вони танцюють на кістках,
У світлі стомленого сонця,
Чорти виходять на жатву гріхів,
У світі, де ціна паперів чи суконця,
Рівняється до декількох життів,
Отрута в`їлась в наші душі,
І це не віспа чи чума,
Ми стали заздрісні та малодушні,
В таких майбутнього нема…
Безсилля
Був похмурий сірий день, який мало чим відрізнявся від ряду попередніх, і навряд чи буде кращим за наступні. Хоча за календарем значилося, що нині весна, складно було в це повірити. Здавалося, ніби замість пробудження, природа лише сильніше впала в страхітливий, неспокійний сон. Хоча, прийняти все це на віру було цілком можливо, адже, у що тільки нині не вірує звичайна людина. але геть не хотілося. Та й де та межа між звичайною та незвичайною особистістю? У досягненнях, зв’язках, природних даних, майні, ерудиції? Ви так гадаєте? А що залишиться, якщо все це стане безсилим перед обличчям найстрашнішого, найнеосяжнішого, незвіданого явища? Перед смертю? Що у вас залишиться?
Складно сказати. Навряд чи можна відповісти однозначно. Для Алессандро Нері, молодого лікаря із італійської провінції це питання було чи не головним останні декілька днів.
І саме цікаве те, що у нього начебто й не було нічого особливого, аби бути незвичайним. Із майна він мав невелику заплічну суму й дорожню ковдру, усі його зв’язки закінчувалися кількома друзями, з якими його розлучило немало морських та земних миль, а особливими досягненнями він ніколи не вирізнявся. Проте, було щось ледь вловиме у його ясному погляді, щось у його думках, що примусило його піти на фактичне самовбивство - працювати до охопленого чумою міста.
Алессандро завжди вважав, що єдине, що залишається у нас перед обличчям смерті, це відношення до життя. Що ж, тепер він мав змогу переконатися в тому, чи був він правий, чи помилився.
Усе почалося з того, що стомлені ноги привели його запиленим трактом до типового італійського містечка, до якого його власне й запросили працювати. На його шляху траплялося безліч ферм та кладовищ, до яких уже встигла дотягнутися довга рука «чорної смерті», тож він уже розумів, з чим йому доведеться зітнутися. Принаймні, йому так здавалося. Лікар знав, що місто найняло ще двох його колег, але особисто з ними знайомим не був. На трьох смертників не жаліли грошей. Кожен мав отримувати по п'ятдесят фло- ренів, на які звичайний лікар працював цілий рік. Яка іронія. Можливо, жоден із них не доживе бодай до другої виплати. Проте, заплативши ці гроші, влада буде відчувати себе спокійною за свою совість. Але складно винити посадовців. Чумні лікарі самі прийняли цю ціну. Ціна людського життя. Невже його можна оцінити? Звісно ні, воно ж безцінне. Певно, саме так і вважали минулі каторжники, звалюючи до недоладних куп залишки того, що колись називали людьми. «Жодної ціни», - посміювалися злодії, обтираючи долонею спітнілі обличчя. Складно їх винити. На місці померлих, вони вже бачили себе й не мали жодних ілюзій щодо цього. їх наймали слідкувати за санітарним станом міст за прикладом Венеції. Ніхто не хотів займатися цією роботою, окрім них. Міська влада приманювала каторжників свободою та дзвінкою монетою, і з одного боку була права, але з іншого - лише збільшувала смуту й злигодні містян, випускаючи на волю людей, яким уже нічого не страшно. Чи був Нері безстрашним? А може, швидше він виявився наївним, дивакуватим? Складно сказати. Напевне він й сам не міг би дійти до однозначного висновку.