Безсилля. 1.Прибуття.

           ***

              Отрута в`їлась в наші душі

        В усі кутки потрапив яд,

                            Не залишилося бодай шматочка суші,

                 Де б не було оманливих принад,

                        І люди дихають отруєним повітрям,

                 Думки ядушні ходять в головах,

           В супротив вірі та повір`ям,

           Вони танцюють на кістках,

         У світлі стомленого сонця,

                Чорти виходять на жатву гріхів,

                      У світі, де ціна паперів чи суконця,

                 Рівняється до декількох життів,

          Отрута в`їлась в наші душі,

І це не віспа чи чума,

                  Ми стали заздрісні та малодушні,

          В таких майбутнього нема…

Безсилля

  Був похмурий сірий день, який мало чим відрізнявся від ряду попередніх, і навряд чи буде кращим за наступні. Хоча за календарем значилося, що нині весна, складно було в це повірити. Здавалося, ніби замість пробудження, природа лише сильніше впала в страхітливий, неспокійний сон. Хоча, прийняти все це на віру було цілком можливо, адже, у що тільки нині не вірує звичайна людина. але геть не хотілося. Та й де та межа між звичайною та незвичайною особистістю? У досягненнях, зв’язках, природних даних, майні, ерудиції? Ви так гадаєте? А що залишиться, якщо все це стане безсилим перед обличчям найстрашнішого, найнеосяжнішого, незві­даного явища? Перед смертю? Що у вас залишиться?

  Складно сказати. Навряд чи можна відповісти однозначно. Для Алессандро Нері, молодого лікаря із італійської про­вінції це питання було чи не головним останні декілька днів.

  І саме цікаве те, що у нього начебто й не було нічого особ­ливого, аби бути незвичайним. Із майна він мав невелику заплічну суму й дорожню ковдру, усі його зв’язки закінчу­валися кількома друзями, з якими його розлучило немало морських та земних миль, а особливими досягненнями він ніколи не вирізнявся. Проте, було щось ледь вловиме у його ясному погляді, щось у його думках, що примусило його піти на фактичне самовбивство - працювати до охопленого чумою міста.

  Алессандро завжди вважав, що єдине, що залишається у нас перед обличчям смерті, це відношення до життя. Що ж, тепер він мав змогу переконатися в тому, чи був він пра­вий, чи помилився.

  Усе почалося з того, що стомлені ноги привели його запиленим трактом до типового італійського містечка, до якого його власне й запросили працювати. На його шляху траплялося безліч ферм та кладовищ, до яких уже встигла дотягнутися довга рука «чорної смерті», тож він уже розумів, з чим йому доведеться зітнутися. Принаймні, йому так зда­валося. Лікар знав, що місто найняло ще двох його колег, але особисто з ними знайомим не був. На трьох смертників не жаліли грошей. Кожен мав отримувати по п'ятдесят фло- ренів, на які звичайний лікар працював цілий рік. Яка іронія. Можливо, жоден із них не доживе бодай до другої виплати. Проте, заплативши ці гроші, влада буде відчувати себе спо­кійною за свою совість. Але складно винити посадовців. Чумні лікарі самі прийняли цю ціну. Ціна людського життя. Невже його можна оцінити? Звісно ні, воно ж безцінне. Певно, саме так і вважали минулі каторжники, звалюючи до недоладних куп залишки того, що колись називали людьми. «Жодної ціни», - посміювалися злодії, обтираючи долонею спітнілі обличчя. Складно їх винити. На місці померлих, вони вже бачили себе й не мали жодних ілюзій щодо цього. їх найма­ли слідкувати за санітарним станом міст за прикладом Ве­неції. Ніхто не хотів займатися цією роботою, окрім них. Мі­ська влада приманювала каторжників свободою та дзвінкою монетою, і з одного боку була права, але з іншого - лише збільшувала смуту й злигодні містян, випускаючи на волю людей, яким уже нічого не страшно. Чи був Нері безстраш­ним? А може, швидше він виявився наївним, дивакуватим? Складно сказати. Напевне він й сам не міг би дійти до одно­значного висновку.