Глава 3

Острів Хортиця знаходиться на території, де постійно люблять гуляти туристи та місцеві жителі. Іноді на мостах Преображенського, що з’єднують острів Хортицю з віддаленою частиною міста Бабуркою з одного боку, та з центром міста – з іншого, стається аварія та місцевим жителям не залишається іншого вибору, як іти додому своїми ногами, бо в пробках вони можуть провести багато часу аж до самого вечора.

Дем’ян Петрович дуже любить свою роботу. Йому вже близько сімдесяти років і він ніколи не жалкував, що майже все своє життя провів поряд із дивовижними тваринами – конями.

Дем’ян Петрович працює на острові Хортиця у кінному театрі, в його обов’язки входить годування та догляд. Це був старий чоловік із сивим волоссям та добрими очима. Зараз він надів окуляри і читав новини у газеті. Чоловік сидів на лавці біля конюшні, зацікавлено гортав сторінки. Аж раптом відчув тяжке дихання позаду себе. У спину Петровича дмухав кабардинець – великий вороний кінь із синім відливом – улюбленець усіх відвідувачів. Та й сам чоловік любив саме цього коня більше за всіх інших. Кінь стояв гордо, через деякий час високо підняв голову та декілька разів постукав передніми копитами по землі.

- Стріла, ти як вибрався? Знову ти за своє, подиви на нього.

       Кінь поглянув на Петровича грайливим поглядом, він розумів, що старий не буде на нього ображатися. Просто Стрілі здалося, що його годувальник занадто сумний та йому захотілося підняти людині настрій.

       Чоловік посміхнувся кабардинцю та провів рукою вверх по морді.

- Добре, оце ось тобі за кмітливість, - сказав Дем’ян Петрович, опустив руку у карман та дістав велике червоне яблуко. Протер його о свій жилет та простягнув Стрілі. Кінь радісно вхопив зубами та солодко з’їв соковитий фрукт. Дем’ян Петрович посміхнувся, взяв амуніцію та корду, обережно одягнув на Стрілу, поки той не почав пручатися. А далі повів коня назад до конюшні.

       Чоловік завів коня у стійло та закрив дверцята.

- Петровичу, привіт, - раптом підійшов до нього співробітник.

- О, Коля, здраствуй, як раз тебе шукав.

- Щось трапилось?

- Та нє, але, Коля, закривай добре стійла та конюшні. Бо коні, вони ж цей розумні. Їм вибраться – нічого робить, в потім лови їх по всьому півострову. І вдень з вогнем не знайдеш. Було в мене таке, як тільки починав працювати, то оцей-во красень, - чоловік вказав на Стрілу, якого щойно загнав на місце, - уявляєш, відрив стійло, конюшню. Ото йому нічим було зайнятися. Я думаю: ну відкрився, то й тікай собі, так нє – він ще й інших повідкривав. Визволитель знайшовся. Ото мені тоді були пригоди – я ж не догледів, а коні знаєш, скільки коштують? Я таких грошей ніколи у житті і в руках не потримаю. Наступного ж дня побіг шукати його та інших коней-товаришів. І що ти думаєш? Нема ніде, на острові усе обійшов – півдня витратив, безрезультатно!

- Я і не знав, що вони можуть…

- Можуть, ще й як можуть. Розумні – не дай боже.

- То що ж ви далі робили?

- Що-що, мені повідомили добрі знайомі, що коні якісь ходять на Бабурці, пасуться! Перейшли через міст, або через Дніпро перепливли – досі думаю, як вони тоді транспортувалися – загадка якась. Усі, на щастя знайшлися. Підхожу до нього – а він дивиться, як нічого й не бувало. А навколо нього – усе це стадо. Ото я тоді його як обхопив – так обіймав, ледь не задушив.

- Жахливо.

- То після того я його вважаю своїм улюбленцем – кабардинець – гордість театру. Уявляєш, він собі вирішив «а ну з нею з тою славою» - посміхнувся Дем’ян Петрович, - покинув усе: роботу, їду та пішов собі – ото норовливий, люблю таких.

- Цікаво дуже ви розповідаєте, Петровичу, та я ж не знав, що воно так, я буду більш пильно слідкувати.

- Чи ти не чув, що вони постійно тікають?

- Та чув, але працюю тут не довго. Думав, що вони не із конюшень.

- Та тільки з конюшень і тікають, особливо по ночах.

Дем’ян Петрович похлопав Колю по плечу та пішов збиратися додому. До зупинки треба було пройти певну відстань пішки. Чоловік ішов та чув якісь звуки. Ніби щось шелестіло – чи-то листва, чи дерева від вітру хитаються. Він продовжував йти не озираючись, але згодом його допитливість пересилила і він розвернувся та не повірив своїм очам.

Це були кнурі – дикі свині. Невідомо звідки взялось їх штук двадцять – Хортиця відносно незайманий шматочок природи у Запоріжжі, але стільки диких тварин Дем’ян Петрович із роду не бачив у купі. Вони були майже звичайними, але щось у них було дивне, чого чоловік ніяк не міг зрозуміти. Особливістю саме цього стада було блакитне сяйво, яке розвіювалось навколо кожної свині.

Чоловік знав, що найнебезпечніші вепрі – старі особини, які тримаються самотньо. Отже він не думав, що ці тварини почнуть на нього нападати. Та сталося не так, як бажалося - один за одним кнурі почали підходити все ближче і ближче.

Дем’ян Петрович тримався до останнього, намагався не панікувати. Він зупинився – щоб не привертати уваги тварин, думав, що потихеньку пересуватися у бік зупинки – надійніше. Але раптом тварини підібралися надто близько, чоловік закричав.  Не дивлячись на свій радикуліт, який турбував його уже добрих років десять, побіг як малий хлопець якомога далі, бо жити він все ще хотів, а болі від приливу адреналіну і зовсім не відчував. Біг старий не довго – спіткнувся об коріння якогось дерева, впав і вдарився.