Глава 2

Перше вересня. Дамір прокинувся раніше, його мама готувала сніданок на кухні. Дамір пройшов до ванної кімнати, провів руками по своєму темному короткому волоссю, умився. Далі повернувся до кімнати та одягнув шкільну форму, яку вчора самостійно нагладив.

       Сьогодні він хотів мати гарний вигляд, тому що це було його останнє свято першого дзвоника, він перейшов до одинадцятого класу. Дамір трохи хвилювався, адже цього року він повинен був вписатися у новий колектив, всередині серпня мати отримала роботу в іншому місті, а отже його батьки змінили місце проживання і звісно, забрали сина разом із собою. Раніше Дамір жив у Львові, а зараз перебрався до Запоріжжя.

       Йому звісно не подобалося, що він залишив усіх своїх знайомих у тому теплому місці, до якого звик та яке любив усім своїм серцем. Дамірові було складно знаходити нових знайомих, всі вважали його дивним та мало хто хотів із ним товаришувати. Влітку він весь час проводив вдома у своїй кімнаті і єдине, що він міг робити – грати в комп’ютерні ігри. Це не подобалося його строгим батькам, а особливо матері, але вона не могла нічого вдіяти і все ж таки дозволила йому трохи відпочити перед початком найважчого навчального року.

Дамір вийшов на кухню, його мама вже накрила на стіл, вони разом з його сестрою уже почали снідати.

- А де тато?

- Вже давно на роботі, сьогодні в нього екстрений виклик був о п’ятій ранку.

       Дамір взяв виделку, почав різати ножем яєчню у тарілці та слухав телевізор, з якого доносився голосний звук. У новинах розповідалось, що останнім часом підвищилась кількість нападів диких тварин на жителів Запоріжжя та Запорізької області. Матері набридло слухати історії очевидців про ці події, вона взяла пульт та вимкнула телевізор. Потім звернулась до сина:

- Будь ласка, не позорь мене перед новими викладачами.

- Мамо.

- Що? Я прошу тебе. Я хочу, щоб ти думав про навчання, а то за літо взагалі як літери пишуться забув, напевно.

- Дякую, було смачно, - промовив Дамір та спокійно вийшов назад до своєї кімнати.

Його сестра посміялась, а мама сказала:

- Попсихуй мені тут іще. Слухай, Даміре, повернись.

- Що?

- Чого посуд залишив? Чи я тобі посудомийка?

- Вибач, мамо.

       Дамір помив тарілку, зробив мамі та сестрі чаю та пішов далі збирати свої речі.

       Приблизно у цей же час на іншому кінці Запоріжжя – на Бабурці, прокинулась Софія. У Софії було дещо спільне з Даміром. Вона також йшла у останній одинадцятий клас та так само, як і Дамір вона переїхала до цього міста нещодавно, наприкінці серпня, з Києва.

       Софія відкрила очі, потягнулася. Її пес, почувши, що господарка прокинулась, одразу підбіг та намагався своїми коротенькими лапками відштовхнутися від слизької підлоги, щоб застрибнути на ліжко. Але в бідолахи нічого не вийшло.

- Доброго ранку, - сказала вона сама собі та встала з ліжка, - Мопсе, який ти смішний, - Софія нахилилася до свого любого собаки. Він радісно висунув язика та хотів лизнути дівчину, але вона вчасно відвернулася.

       Софія спустилася з другого поверху на перший - на кухню. Сьогодні Софія у гарному настрої. За нею було чутно цокотіння когітків по підлозі.

- Привіт, Наталі, - сказала вона жінці, яка сиділа на дивані у залі.

- Доброго ранку, Софіє. Я вже зробила сніданок. Сьогодні омлет із морепродуктів, має бути смачним.

- Дякую, я зараз спробую. Я сьогодні в школу поїду сама.

- Я хотіла тебе супроводити.

- Навіщо?

- Ну як, навіщо? На правах твого вихователя, ми ж іще влітку домовилися.

- Я передумала, Наталі, не треба. Я сама доберуся.

- Сама?

- На автобусі.

- Але…

- Ніяких «але», зі мною нічого поганого не станеться.

- Добре, - сказала вихователь, - але, Софіє,  вас дуже прошу бути обережнішою.

- Все добре, не переймайся.

       Софія підійшла до холодильнику, відкрила дверцята та взяла йогурт.

- Ти не скуштуєш сніданку?

- Нє, я не голодна. Дякую. Було дуже смачно.

       Софія повернулась до кімнати, продивилась новини в інстаграмі, не знайшла нічого цікавого. Далі вона почитала коментарі, від слів «які красиві в тебе блакитні очі» під одним із фото, у неї з          явилась посмішка на обличчі. Дівчинка подивилась на час та вирішила збиратись до школи. Вона надягнула чорну спідницю, білу блузку, прикріпила блискучу брошку. Далі підійшла до дзеркала та розчесала недовге біле волосся.

- О боже, Наталя, не лякай мене, - сказала вона, побачивши у дзеркалі відображення свого вихователя.

- Я думала тобі може зачіску зробити.

- Ні, я так піду.

       Софія спустилася знову по сходах вниз, за неї вже захекавшись біг неповоротний мопс, дівчина присіла на крісло біля виходу, надягнула чоботи. Наталя підійшла, щоб провести її. Софія накинула кожану куртку.