1

Осінній ранок був понурим і непривітним. Небо застилало суцільне покривало, недбало зіткане з численних клаптиків темно-сірих хмар. Поривчастий вітер нагадував подих лютого звіра, горлянка якого ритмічно вивергала, то затхлий запах опалого прілого листя, то огидний сморід придорожньої багнюки. Дрібна мжичка здавалося навмисне змила з навколишніх краєвидів всі жовто-багряні барви, так притаманні цій багатогранній порі року. Залишилися лише одноманітна сірість та неприємна прохолодь повітря.

Мирослава стояла на автобусній зупинці й ніскільки не переймалася тим неприглядним видом природи, що її оточував. Зараз жінці було не до того. Її свідомість наповнювали тужливі й гіркі думки, а серце шматували докори сумління та відчуття безпорадності. Бо що вона могла тепер змінити, і як було виправити ті ненавмисні помилки, котрі ненароком наробила в своєму минулому житті? Ніяк. Лише безсило картати себе, та безсило віддаватися на поталу журливим спогадам, які не дають їй спокою вже стільки часу.

Народилася жінка і зростала в цьому невеличкому подільському містечку. Сім’я у них була з тих, що тепер називають – багатодітними. Мирослава ніколи не нарікала на своє дитинство і юність, бо звідтам походили найбільше її веселкових та щасливих споминів. Єдине що трохи псувало ці ідилічну картину це майже постійні фінансові проблеми у їхній багатолюдної родині. Грошей інколи не вистачало на найнеобхідніше, а про те щоб дозволити собі розкошувати вже й говорити не доводилося.

Вже тоді молода дівчина твердо пообіцяла собі, що її майбутні діти ні за яких обставин не будуть знати що таке нужда і безгрошів’я. Свою клятву Мирослава виконала, хоча напевне це стало першим кроком до тої непростої і безрадісної ситуації, що зараз склалася в її багатостраждальній родині. Та про все по порядку.

Заміж Мирослава вийшла в доволі молодому віці. Свого чоловіка Костю ніколи по справжньому не кохала. Просто прагнула самостійності, хотіла відчути себе повноправною господинею вдома, і наївно сподівалася, що шлюб справдить ці її нехитрі мрії та надії. Частково так і трапилося. Чоловікові, у спадщину від бабусі, дісталася невеличка двокімнатна квартира, котру молодятам подарували на весілля. Там вони й замешкали.

Реальне життя виявилося набагато складніше й непередбачуване, чим собі гадала юна й недосвідчена дівчина. Народження первістка у Мирослави припало на нелегкі й бурхливі 90-ті. Фабрика де працював Костя збанкрутувала й закрилася, і щоб забезпечити сім’ю чоловік був змушений податися закордон, на заробітки. Вже тоді, економлячи кожну копійчину, жінка прийняла остаточне рішення, що маленький син буде єдиною дитиною в їх сім’ї.

Так воно зрештою і сталося, про що Мирослава тепер дуже шкодує. Та то тепер, а тоді вона буквально боготворила свого малюка, якого назвала Ярославом. Віддавала йому всю свою ніжність, ласку та доброту. Про побудові речі вже й мови не було. Її син завжди мав найкращі іграшки, одягався за останнім писком моди, щоденно ласував такими смаколиками і марципанами про які вона раніше навіть й не чула. Люба забаганка дитини, люба її примха виконувалися з блискавичною швидкістю.

Здавалось би, що може бути поганого в безмежній любові рідної матері, яку вона щедро дарує своєму ненаглядному чадові? Мабуть нічого, якщо це чадо здатне гідно та зі вдячністю прийняти такий безцінний подарунок від своєї неньки. Син Мирослави, на жаль, на таке був нездатен. Він зростав і виховувався в тій особливій атмосфері де його всі тільки те й робили, що возвеличували, леліяли і буквально обожнювання. Звідси й прогнозований результат – Славко став егоїстом.

Спершу цей недолік був не надто помітний. Подумаєш, мала дитина дещо неслухняна, трішки забагато капризує й постійно вимагає надмірної уваги до себе. Та з часом зарозумілість, пихатість і самолюбство проросли в поведінці хлопчика буйним цвітом. Вже в юності він ніскільки не зважав на думки близьких йому людей, ставився до них зверхньо і бундючно, зазвичай робив тільки так як вважав за потрібне йому.

Хоч і з запізнення, та Мирослава почала боротися з цією вадою характеру Славка. Однак всі потуги жінки виявилися безрезультатними. Змінити сина виявилося вже неможливо. З кожним днем, з кожним прожитим місяцем і роком Славко ставав все більш неконтрольованим в своїх діях і непіддатливим до маминих повчань і прохань. Не зважаючи на благання і сльози рідної неньки він продовжував жити «своїм розумом» роблячи одну помилку за іншою.

Відучившись в школі хлопець вступив до одного з престижних університетів області, та затримався там не надовго. Сумнівна компанія, бурхливі гулянки і захоплення алкоголем зробили свою «чорну» справу. Славко був відрахований за прогули вже на другому курсі навчання. Дальше потяглася нескінчена череда спроб юнака влаштуватися на якусь роботу. Зазвичай все закінчувалося одним і тим же. Попрацювавши з тиждень-два хлопець все покидав. То його не влаштовувала зарплата, то начальство занадто присікувалося, а то й сама робота виявлялася нудною і нецікавою.

Іскорка надії на краще загорілася в душі Мирослави коли її син почав зустрічатися з Олею. Дівчина сподобалася жінці з першого погляду. Ввічлива, достатньо серйозна й доволі розсудлива, вона здавалось ідеально підходила для легковажного і безпутного Славка. Разом вони б могли створити прекрасну пару, бо хлопець й сам був у неабиякому захопленні від своєї обраниці. Під її впливом він мінявся буквально на очах. Майже перестав пити, врешті-решт влаштувався на хорошу роботу й навіть став натякати матері про майбутнє весілля.

На жаль раділа Мирослава завчасно. Не минуло й півроку як Славко якось враз охолонув до Олі. Чи то він ніколи по-справжньому й не кохав дівчину, чи може непоборна схильність до алкоголю все ж пригасила почуття в його серці, а скоріш за все егоїзм і самолюбство хлопця не дозволили йому сповна пізнати все розмаїття насолоди та задоволення від сімейного щастя.