Глава 14

- Міледі, вам так пасує зелений, - плескаючи в долоні і зітхаючи від захвату, лепетала Терра. - Ви прямо мов лісова фея.

У тонкій нічній сорочці, з розпущеним по плечах світлим волоссям я дійсно нагадувала лісовий дух. І легко б погодилася зі своєю новою камеристкою, але... звідки така привітність?

Мимоволі примружилась на відображення покоївки в дзеркалі. Занадто вже люб'язна жінка попалася мені в камеристки. Це навіть лякало, з огляду на ставлення місцевих до мене. Худорлява, вертка, але якась... несправжня. Посмішка немов прилипла до засмаглого довгастого обличчя, роблячи її схожою на статую. Карі трохи розкосі очі дивилися прямо, але емоцій в них я розгледіти не могла. Вона весь час метушилася, немов відчувала себе не в своїй тарілці, немов хотіла і догодити мені, і опинитися подалі від цього місця одночасно.

Якщо це Тінгельда поклопотала за мене, то для чого? Щоб за мною шпигувати? Не здивуюся, якщо так. Ось тільки після того, що вона намагалася зі мною зробити магія і зовсім перестала проявляти себе. Я відчувала, як вона накопичується, зростає, але не виходило її відчути в повній мірі. Немов магія ховалася від мене. Що втім, новиною для мене не було.

А якщо не Тінгельда? Тоді що? Згадали, що за статусом в мене має бути камеристка? Але якось не вірилося, що в цих стінах є хоч хтось хто здатний мені щиро посміхатися, піклуватися про мене чи взагалі проявляти до мене хоч якісь позитивні емоції. Жолудь і Буран не береться до уваги. Для інших я була нареченою самого жахливого демона. Вони ненавиділи мене, зневажали і... може боялися навіть. А я не могла їх за це звинувачувати. Кеннет зробив все можливе, щоб витравити в цих людях навіть подобу поваги до роду Іонів і всіх, хто до них мав хоч якесь відношення.

- Гадаю, це перебільшення, - натягнуто посміхнулася я відображенню моєї нової камеристки.

- Це щира правда, - запевнила мене Терра. - Або чаклунка лісова. Наші мужики все слину пускають на вас. - і в її словах мені почулася заздрість.

Було б чому заздрити... Мене саму ця новина змусила здригнутися. Так що там, я натяглася, як струна, з приклеєною посмішкою на скам'янілому обличчі. Добре пригадувалося, якою може бути увага місцевих чоловіків.

І моя реакція не сховалася від служниці.

- Дурницю сказала, - зачастила вона. - Ніхто не доторкнеться до вас. Це вже повірте. Ось тільки слину і доводиться пускати. Мілорд попередив, що до вас ще раз руки простягне - позбутися їх назавжди. І всього того, з чим чоловіки до дружин ходять. - значить, і про це всі знають. - Ну ви розумієте про що я. - у мене від здогадки залило фарбою щоки, але дихати стало легше. Тим не менш, Стівен тримав слово. - А він повідриває. Сам на вас дивиться так, що ледь іскри не сиплються.

На це я не знайшлася, що сказати. Ймовірно тому, що в глибині душі хотіла, щоб він на мене так дивився. Хотіла, щоб йому точно так само не було спокою, варто було згадати наш поцілунок.

Але ж він сказав, що думав про мене. Правда, рівно перед тим, як безчесно отруїти Золотим пилом і викрасти... Як вірити людині без найменшого поняття про честь?

- Терра, скажи мені, ти щось знаєш про будівлю на задньому дворі? У зарослій частині саду?

Жінка насупилася, чи то не чекаючи різкої зміни теми розмови, чи то не розуміючи, що такого могло викликати мій інтерес. Так я загалом, і сама не розуміла, що саме викликало інтерес. Цілком собі звичайне явище - покинута частина саду. В Ньеркелі я теж не завжди могла встежити за старшим садівником, раз у раз запускаючи повсякчас дальніі частини саду. І скільки не лаяла, скільки не погрожувала покарати його - не допомагало нічого. Можна було сказати батькові, він вирішував такі питання одним махом. Але саме це мене і зупиняло. Та й в принципі з батьком спілкуватися найменше хотілося. Я намагалася всіляко уникати спілкування з ним. Та й він теж не шукав моєї уваги.

- Не варто вам там бродити, міледі, - моторошно напівпошепки, немов нас підслуховували самі стіни, заговорила Терра. А у мене мимоволі піднялись дрібні волоски на руках. - Прокляте місце. Ніхто не ходить там... зовсім.

- А чому так? - голос зрадливо затремтів, і мені довелося прочистити горло.

- Так дивні речі там творяться. Сара забрела туди одного разу. Вранці знайшли, а вона вже того…

- Мертва?

- Ні, захисти нас богиня мати. - Терра намалювала в повітрі захисний знак. - Розумом ушкодилася. Привиди розгулюють, виття ночами чути.

Привиди значить... може і не здалася мені та синя спідниця, що промайнула в кущах? Адже може ж бути, що мене намагалися попередити або щось показати? Тільки що і хто? І так мені воно потрібно, щоб ризикувати і самій пошкодитися розумом?

Наполегливий гучний стукіт, а після і відкриті двері змусили мене здригнутися, Терру відскочити від мене, як від прокаженої, і вдягнути на обличчя маску абсолютної байдужості, а полум'я свічки низько нагнутися від протягу, що увірвався у вікно.

Запахло блакитним шафраном, і серце затремтіло. Цікаво, Бекка вже знає, що зі мною сталося? Шукає мене?

- Терра, тебе на кухню кличуть, - пробасив громила, яким замінили мого скривдженого охоронця. Цей на мене і погляду не кинув. Може, дійсно побоювався гніву свого господаря.

- Іду, - задріботіла вона до дверей, але вже біля виходу зупинилася і озирнулася. - Добрих снів вам, міледі. І головне, спокійних.