Глава 12

Як любить повторювати наша незамінна Еннет: «Кращі рішення приймаються після міцного сну і міцного чаю!». Ну принаймні одну з умов я виконала. Чай у цьому маєтку готують просто пречудовий. Він допоміг мені підбадьоритися, зібратися з силами і думками, навіть трохи сповнитися оптимізму. Загалом, мій незнайомець обіцяв мені захист і повагу, які відповідатимуть моєму положенню і статусу. І нехай особливих причин йому вірити у мене не було, але... якщо подумати гарненько, він міг би давно зробити зі мною все, що заманеться. Ще в той вечір, коли я прибігла до далекої альтанки на побачення з Кеннетом. Але він вчинив цілком благородно, як для розбійника, звісно. Та й учора не дозволив своїй людині зробити непоправне. Нехай довіряти повністю йому і не вийде, але загалом, можу спробувати покластися на його обіцянки.

До того ж, напередодні ввечері він здавався засмученим. Немов йому дійсно було шкода, що той жахливий чоловік пробрався до мене в кімнату і намагався... згадувати навіть не хочеться. Якесь невиправдане передчуття вимагало довіритися незнайомцю з моїх снів, а прагматик у мені наполягав, що я абсолютно втратила розум.

Що ж. У будь-якому випадку, від мене в цій ситуації залежало не так вже й багато. І змінити будь-що могла мені допомогти тільки чародійка Тінгельда. Якщо, звісно, і вона не грала зі мною в незрозумілі мені поки що ігри.

Мої роздуми перервав ввічливий стук у двері. Я від несподіванки ледь не вдавилася бутербродом з варенням.

— Заходьте, — прожувавши і промокнувши губи серветкою, дозволила я і зробила ще ковток чаю.

О! А чарівниці Тінгельді довго чекати не довелося. Жінка цілком спокійно увійшла в кімнату, щільно зачинивши за собою двері. Зізнатися, я вже встигла звикнути до того, що в мою в'язницю входять без стуку і дозволу. Тому ввічливість мене здивувала куди більше, ніж Жолудь, що без сорому господарював у кімнаті.

Губи Тінгельди беззвучно заворушилися, і по кімнаті, немов весняний свіжий вітер, пронеслася магія, блиснувши, немов відблиски на поверхні води, по стінах і дверях.

— Не люблю чужих вух, — трохи схиливши голову, несподівано зізналася чародійка, і офіційно привітала: — Доброго ранку, міледі Ньєр! Сподіваюся, ви добре спали?

Леді Ньєр. Як іноді стрімко змінює життя свій плин. Але! Ми можемо бути в'язнями смердючих казематів або гостями в королівському палаці. Чи можемо одягнутися в шовки або діряве рядно. А ось виховання і гідність у нас не відняти. Якщо є, і те, і інше, звісно.

— Куди краще, ніж очікувала, — відставивши чашку з недопитим чаєм, відповіла я. — З огляду на те, що мені довелося пережити. Але я запросила вас не для того, щоб обговорювати мої зручності. — Перевела подих, піднявши підборіддя і подивившись просто в обличчя візитерці. — Для початку я хотіла б знати, що сталося з моїми людьми?

Хотілося додати, що доля Медлін мене не цікавить зовсім, я й так все бачила і зрозуміла, але вирішила не опускатися до прояву неналежних емоцій. Можна сказати, навіть покарала за тяжкість її провини, але говорити і про це, ясна річ, не стала. Нехай сама додумує те, що я не договорила.

Тінгельда не розчарувала, стримано і розуміюче посміхнувшись і присівши на сусідній стілець. Я, своєю чергою, гостинно наповнила її чашку чаєм. Але це не означає, що від напруги між нами не іскрило повітря в кімнаті. Під пронизливим поглядом чарівниці мені шматок у горло не ліз, чай теж перестав бути таким смачним, як спочатку. Та що там, я вже побоювалася, як би голос не дав півня.

— Ваші люди поки розміщені в підвалі. Вони забезпечені всім необхідним, включаючи чистий одяг і бинти для перев'язки пораненого, — розповідала Тінгельда спокійно, не вдаючись у подробиці. — Воїни Іона втекли, міледі. Хоробрістю, як ви встигли помітити, вони не відрізняються, — губи відьми торкнула бридлива гримаса. — Це все, що ви хотіли з'ясувати?

— Мабуть. Мені нескінченно радісно знати, що мої люди живі і над ними не знущаються, як це буває.

Те, що чарівниця сказала про воїнів мого нареченого, які зобов'язалися мене захищати, навмисне залишила без уваги. Нехай їхній лорд з ними і розбирається, раз наймав і платив їм дзвінкою монетою. Замість цього я вирішила все ж з'ясувати, чи є можливість підкупити цю відьму. А що?! Всі зраджують, як я встигла переконатися.

— Я б хотіла попросити вас... зв'язатися з моїми родичами. Вони хвилюються, нічого не знаючи про мою долю. І не тільки мій батько і сестри. Його величність, вважаю, теж занепокоєний. А отже, люди короля можуть шукати мене. Простіше було б убезпечити себе і... відпустити полонянку за винагороду. Мої рідні заплатять за мене непоганий викуп... вважаю.

Я набрала повітря в груди, розуміючи, що все сказане випалила на одному диханні і поки не придумала, що говорити далі. Але і не треба було. Відповіддю на мою тираду був щирий гучний сміх. Відьма сміялася наді мною.

Добре. Значить, підкупити її не вийде. І цей факт викликав у мене суміш досади і захоплення. Захоплення вірністю, і досада від того, що мені з людьми, на жаль, так не пощастило.

— Тут нас точно ніхто не знайде, поки я жива. Та й не впевнена, що будуть шукати. Хіба що вражене самолюбство твого нареченого заграє. Ну, або страх, враховуючи, що про все це доведеться звітувати перед королем. Що стосується викупу... З усіх рідних за тебе зможе заплатити тільки Ребекка. Вона єдина, хто дбає про твої і сестри долі. Часом, навіть більше, ніж про свою власну, — фиркнула Тінгельда.