Глава 11

— Міледі! Вам час прокидатися!

У мій і без того не найспокійніший сон увірвався високий чи то жіночий, чи то дитячий голос, розвіюючи нічний туман. І слава альвам.

Я не беруся стверджувати, коли саме мене зморив сон. Пам'ятаю, що довго ревіла в подушку, закусивши куточок, щоб не видати своєї слабкості і страху. Пам'ятаю, що незважаючи на дрімоту, що невблаганно підкрадалася, здригалася від кожного шереху, перегуків вартових, собачого гавкоту під вікнами. І тільки на світанку сон підібрався впритул. Але не приніс відпочинку, а швидше низку кошмарів.

Тому я була рада пробудженню.

«Новий день — нова історія. Нові сили — нові звершення. Нові думки — нові рішення», — так любить говорити наша няня і наставниця Еннет, піднімаючи ледачу мене з ліжка вранці. З Ребеккою їй возитися не доводилося. Моя старша сестра завжди прокидалася затемна і лягала, коли весь замок вже міцно спав. Іноді мені хотілося хоч трохи бути на неї схожою. Вона б не розкисла, як я, не опустила б рук.

І мені не можна. До того ж, рішення вже прийнято, залишилося дати про це знати самій Тінгельді.

У кімнаті стояв свіжий та насичений аромат м'ятного чаю, чорничного варення, невідомих мені спецій та смаженого м'яса.

— Міледі, все охолоне і буде, як шматок підошви від чобота, — знову заговорив той же голос. І мені не залишалося нічого іншого, як піднятися і відшукати поглядом того, хто до мене звертався. Ним виявився худорлявий невисокий хлопчик років семи-восьми, коротко стрижений і неймовірно балакучий. Що мені взагалі-то на руку. — Навіть Буран не може розжувати це м'ясо. А він найсильніший вовкодав. Належав моїй сім'ї. Колись випасав отару з батьком на далеких схилах. Рисю брав. Ось таку, — показав він зріст хижака на витягнуту вгору руку. — Буран сам загриз. Правда, вона йому тоді живіт порвала. Лікували довго, думали, не переживе. А він пережив. А поки хворів, батька вбили воїни лорда нашого. І всіх в селі теж. Ми з Бураном удвох залишилися. І тепер він мій найкращий друг. Єдина рідня. А у вас друзі є?

У цьому потоці незв'язної інформації мені ледь вдавалося виловити суть. Хлопчисько говорив не змінюючи ні тону, ні навіть інтонацій. Однаково і про смерть родичів, і про випас овець, і про м'ясо, яке навряд чи вдасться розжувати цьому самому псові.

— Є, — кивнула я, пригладивши волосся долонею і пересмикнувши плечима, проганяючи сонне тремтіння з тіла. — І сестри. Вони дуже мене люблять і чекають додому.

— Сестри — це чудово, — розставляючи тарілки на столику, трохи задумався і кивнув хлопчик. — Теж завжди хотів сестру. Або навіть дві. Вони були б гарні, як ви! А я би захищав їх від усіх.

Мені дуже хотілося сказати, що у нього обов'язково ще буде велика сім'я, але вчасно прикусила язика, пригадавши, що він говорив хвилиною раніше. Значить і він теж постраждав від свавілля Кеннета. Або ще його батька. Закономірна здогадка оселилася крижаним холодом у животі. У цьому таборі є хоч хтось, кого не торкнулася «справедливість» лорда?

Ця здогадка змусила мене відчути себе винуватою. Не думала, що одного разу вважатиму себе винною в тому, що зробила інша людина. У тому, що сталося давно і навіть без мого відома. Незнайоме, але й неприємне відчуття.

Я спустила ноги на підлогу, помітивши, що на килимку чекала мене пара нових м'яких туфель з трохи задертими на східний манер носками. Була підозра, що нові вони тільки на вигляд, але чи мені вередувати? Мої вже давно зносилися. А на нові можна було сподіватися тільки до заручин. Та й то не напевно.

— Як тебе звати? — змінила я болючу тему, сунувши ноги в туфлі.

Вони виявилися трохи завеликі, але напрочуд легкі і зручні. І куди краще тих, що були на мені. Якась частина мене навіть пораділа, що їх викинули, навіть не запитавши.

— Мати називала Олівером. Але тут мене звуть Жолудь. Так що якщо знадоблюся, запитуйте про Жолудя. Ну або про Бурана. Його теж всі тут знають.

Хлопчисько озирнувся і посміхнувся, широко, відкрито, як вміють тільки діти. І я мимоволі посміхнулася у відповідь. Забувши на якусь мить, що я полонянка, що наді мною ледь не познущалися вчора, що мене зрадила служниця, якій я довіряла і вважала якщо не близькою, то довіреною... що все в моєму житті пішло наперекосяк. Діти — це найпрекрасніше, що трапляється в нашому житті. Вони вміють робити нас щасливими навіть тоді, коли здається, що життя скінчилося.

— Мене Шарлі звуть, — піднявшись з місця і наблизившись до столу, представилася я коротким ім'ям. — Коли ніхто не чує, можеш не називати мене «леді». Ти давно тут живеш?

— Уже дві зими. Минула була жорстока. Їжі не вистачало. Вирізали всіх овець. Багато хто говорив, що це погано, адже на наступний рік не залишиться нічого на розплід. А Стівен велів нічого не шкодувати. Головне, нагодувати жінок і дітей.

Який турботливий ватажок розбійників. Але, судячи з того, що господарський двір не був порожній, худобу пригнали знову. Хотілося б знати — звідки. Про що я і запитала.

— Так новенькі з собою приводять. Щось вдається відбити у злодіїв із замку лордівського, — як само собою зрозуміле пояснив Жолудь.

Ось як! Ну, взагалі-то, якось так я і думала. Розбійники добувають їжу крадіжками. Щоправда, в чомусь я їх розуміла і, навіть, співчувала. Якщо справа йшла саме так, то не дивно, що селяни добували їжу, як виходило.