Глава 21

- Поклич Хільду, - попросила я сміхотливу юрку Астру, ледь спустившись в загальний зал.

Худенька блондинка здригнулася, блиснула відритою посмішкою, швидко вклонилася і без слів випарувалася.  По-іншому її миттєве зникнення назвати не виходило.  Щось в цій дівчині насторожувало мене.  А ось що?  Чи було це моє вроджене вміння відчувати людей чи просто ослабла через хворобу?  А може я вже почала підозрювати всіх навколо.  Хтось все ж доповів Кречетові і Вьерні, що лорда немає в замку.  Та й впевнена - у короля теж є пара вух в цих стінах.  Не розраховує ж він повністю на допомогу однієї, майже незнайомої племінниці.  Чи розраховує?

О боги!  Я збожеволію від цих інтриг.

Обіцяний мені суп пах так, що навіть незважаючи на нездужання в мені прокинувся вовчий апетит.  І тільки зайнявши місце за столом, я зрозуміла, що тарілка була всього одна.

 - А лорд Амора не приєднається до сніданку?  - запитала я полохливу Тіру, яка винесла до столу хліб.

 - Він вже снідав.  І відправився в кабінет.  Велів турбувати тільки якщо трапитися вторгнення диких племен в Північну межу, - хмикнула вона, і її пухкі губи торкнула посмішка.  Вона вмить перетворила пухку вічно перелякану служницю, домалювавши на щоках милі ямочки, а в блакитні очі додавши світла.

 - Диких племен?  - насупилася я.

 - Так.  З островів.  Лорда вони бояться.  Уже років десять не нападають відкрито.  Паскудять по дрібницях... Ліри бурчать потім, що у тих одне пропало, у інших - інше.

 - Наприклад руда... - пробурмотіла я.

 - Що ви говорите?  - перепитала Тіра, завмерши з блюдом в руках.

 - Та так... Послухай, Тіро, я хотіла з тобою поговорити з приводу твоєї служби, - дівчина в одну мить зблідла, - Не лякайся, мені просто не завадила б ще одна камеристка.  Ти зараз у нас ким рахуєшся?

 - Так я... куди відправлять і що скажуть... - зашарілася дівчина, зрозумівши, що місця вона не втратить.

 - Ну ось знайди Розі після сніданку і передай, що я звеліла роз'яснити твої нові обов'язки.  Тепер ти виконуєш тільки мої накази.  І лорда, якщо такі будуть.

 - Як накажете, міледі, - вклонилася дівчина, явно ще не розуміючи, як їй реагувати на такі зміни.

Що ж.  Мені б її біди.

Король з його полюванням дуже невчасно вирішив навідатися в Північну межу.  І промовчати не вийде - треба цю подію обговорити з чоловіком.  Розповівши про плани монарха, я буду змушена посвятити чоловіка в деякі інші свої секрети.  І важко уявити, як мій дорогий чоловік зрадіє новині.  Як би з радості такої не розлучився зі мною відразу ж.  Не чекаючи оголошення про мою безплідность.

А я розлучатися зовсім не бажала.  І причина була вже не в ганьбі, яка неминуче ляже на всю нашу родину.  І навіть не в подальшій долі якоїсь послушниці в монастирі на краю королівства.  Справа була в моєму чоловікові.  Мені подобалося бути його дружиною.  Близькість з ним.  Його поцілунки, що геть позбавляли здатності думати.  Подобалося мріяти, що колись у нас все буде куди краще, ніж зараз.  Обов'язково з'являться діти.

Вперше я задумалася про те, що хочу кохання.  Того самого про яке годинами могла говорити Шарлі, притискаючи до грудей книгу в помітно пошарпаній обкладинці.  Зараз я навіть не могла згадати назву того роману, але прекрасно пам'ятала, як горіли її очі.  Шарлі була закохана в саму любов - красиву, ніжну, обов'язково з благородним принцом, яка вчиняє подвиги з її ім'ям на вустах.

Мені не це потрібно було.  Моє розуміння кохання мало більш приземлений вигляд.  Але безумовно мені хотілося кохати.

Ось тільки як довго протримаються мої мрії, якщо чоловік дізнається, як нахабно і підло я йому брехала.  Припустимо, я навіть скажу, що не писала королю нічого поганого і не видавала страшних таємниць Північноїмежі.  Чи повірить він мені?  Щось підказувало, що жодному слову не повірить більше.

 - Міледі, ви звали мене, - гукнула мене Хільда.

 - Боги, я не чула, як ти увійшла, - схаменувшись, немов мене застукали за чимось ганебним, вигукнула я.  - Так можна і до смерті налякати.  Так, сідай, Хільдо, - кивнула я на стілець.  - Ти снідала?  Суп, який варить Розі, мерців з могил підніме.

 - Дякую, - з явною недовірою і навіть острахом зиркнула керуюча на мою тарілку з недоторканим супом.  - Я не голодна.

 - Як знаєш, - не стала наполягати я.  - Ти ж розумієш, навіщо я запросила тебе?  Ти обдумала те, про що ми говорили вчора?

Хільда ​​стиснула губи, все так же продовжуючи стояти, незважаючи на моє пропозиції.  Ось же уперта баба.  Але зізнатися, характер у неї - королівством керувати.  Їй би трохи вміння і уважності.  І скинути десятка два років.

- Я обдумала все, про що ми говорили, міледі, - старанно підбираючи слова, заговорила керуюча.  - У цих стінах я провела майже все своє життя.  Пам'ятаю, як правив батько Нейта.  Він був суворим воїном і весь час ліз на рожен.  Це і стало причиною того, що Чорному вовку довелося прийняти управління землями так рано.  Але у нього вже був син, якого він міг передати свої володіння.  У Нейта все складніше.  Думаю, для вас уже не новина, що Сирена змогла народити тільки одну дочку.  І хоч Лінді прекрасний дитина вона не стане ніколи спадкоємицею Північної межі.  - Хільда ​​помовчала, давши мені час усвідомити сказане.  На ділі, мене хотілося розпитати про Лінді, що такого з дівчинкою, що все на ній поставили хрест?  Не просто, як спадкоємиці володінь Амори, а як частини його сім'ї.  Чому король вчепився в неї, як кліщами?  - Після народження дочки вона так і не змогла більше завагітніти.

 - І все одно лорд мав би з нею розлучитися, - здогадалася я, і Хільда ​​підтвердила мої слова кивком.

Значить, закон такий все ж є і лір Кречет не так вже й брехав, заливаючись про мою долю. Але… звідки впевненість, що я не зможу народити сина?

 - Чи віддати право вибору лорда земель до Ради лірів, - продовжила Хільда, не підозрюючи, яка буря тепер вирувала у мене в душі.  - Можете собі уявити, що це таке - вони помруть від старості, поки вирішать, хто з них головніший.  Але навіть якщо і якимось дивом їм вдасться домовитися - король повинен схвалити кандидатуру нового лорда.  Боюся уявити, що повинно статися, щоб він прийняв хоч когось із них, як повноправного лорда.