Глава 20

Іноді, щоб зібратися з силами і продовжити шлях нам потрібно зупинитися.  Завмерти.  Озирнутися.  Вслухатися.  Відчути.  Подумати.  Інакше у нас може не просто не вистачити сил рухатися далі, а ми ризикуємо втратити ціль з поля зору.  А це куди гірше.

Моя вже починала розмиватися.  І мені необхідна була така зупинка.

Щоб приспати занепокоєння Розі, досить було послатися на погане самопочуття.  Вона дозволила собі нарікати мені, за те, що я не шкодую себе абсолютно.  І як результат - звалилася від застуди.  Але помітивши моє невдоволення, швидко одумалась, поцікавилася, як вчинити з вечерею і чи не потрібно мені щось.

 - До вечері я не спущуся, - відповіла я, загорнувшись у ковдру.  - Уточніть у лорда Амори, що він вважає за краще на вечерю.

 - Його немає в замку.  Пішов ще вдень.  І ліра Альберта забрав з собою, - поскаржилася Розі.

Але не дочекавшись від мене належної реакції, шмигнула мишкою геть з покоїв, щоб не заважати міледі хворіти.

Складно заснути, коли в голові сумніви танцюють дивний танець зі страхами.  А коли дрімота навалюється всією вагою, здається, що вона намагається тебе просто розчавити.  Розтоптати, малюючи страшні образи, народжені змученим розумом.

Всю ніч я тікала від своїх монстрів.  З героїзмом і відчаєм воїнів відбивалася від чогось жахливого.  І здається, все одно програла.

Не пам'ятаю, щоб мені коли-небудь снилися кошмари.  Навіть після смерті матері мої сни відвідувала тільки порожнеча.  І ось будь ласка.  Північна межа впливає на мене не кращим чином.

Не дивно, що вранці я прокинулася розбитою.  Голова паморочилась, до горла підступала нудота.  Мокра від поту сорочка противно липла до тіла.  Я вся тремтіла.  Все таки мене здолала застуда?  Ймовірно, так і є.  Протягом останніх семи років я не дозволяла собі хворіти.  У сестер Ньєр було відмінне здоров'я.  Ні протяги, ні вогкість, ні мороз не могли звалити нас з ніг.  І всі дивувалися і заздрили міцному тілу і духу дочок лорда Ньєрі.  Секретом була магія, що оберігала свої тендітні вмістилища.  Принаймні, іншого пояснення у мене не було.

 - Може, покликати лікаря?  - похмуро поцікавилася з'явившись в моїх покоях з самого ранку Розі.

Вона старанно намагалася розпалити майже згаслий камін, підкидаючи сирі дрова на ще гаряче вугілля.  Дрова на це шипіли, диміли і відмовлялися загорятися.  Від чого починало дерти в горлі і сльозитися очі.

 - Припини, - відмахнулася я, змиваючи липкий піт з обличчя і шиї.  - Нічого серйозного.  Просто втома.

 - Не пам'ятаю, щоб ви коли-небудь хворіли, - бурчала служниця, роздуваючи вугілля і наганяючи ще більше диму в спальню.  - Вас ніби зурочили, чесне слово.

 - Не кажи дурниць, Розі.  Які вроки?

Слабкі чаклунки і відьми мешкали по королівству, але вони мало що могли.  Часто навколо них ходило більше легенд і забобонів, значно перебільшуючи їх можливості.  Це лякало простих людей, і цілком влаштовувало обдарованих і знаючих.  Але зурочити мене... Та й я б відчула, якби чаклунство творилося десь поруч.  Воно завжди відчувається, як легкий вітерець, який просто неможливо ні з чим сплутати.

 - Даремно ви смієтеся, міледі.  Це все дуже серйозно.  Злостивців в цьому замку у вас предостатньо.

Можливо, але все ж навряд хтось зважиться на таке.

 - І все тому, що я змусила їх мити все навколо?  Не надто переконливий привід для того, щоб позбутися від леді.

 - Хто знає.  Лорд вперше впустив жінку в свій будинок.

 - Нічого дивного в його одруження немає, враховуючи, що у лорда немає спадкоємців, - фиркнула я.  - До речі, ти не знаєш, лорд вже в замку?

 - Так, - кивнула служниця.  - Повернулися з ліром Альбертом вже пізно увечері, - вона запнулася і зашарілася.  - Здається побилися.

- Лорд Амора і лір Альберт?  - здивовано уточнила я, завмерши з рушником біля.

 - Ні.  Не схоже на те, - трохи поміркувавши, похитала головою служниця.  - Але повірте, кулаками вони помахали точно.  У мене сім старших братів.  І кому як не мені знати толк в бійках.  А на рахунок вроків - це я серйозно.  Чула тут є одна чаклунка.  Можна б до неї навідатися, щоб розвіяти зле чаклунство.  Впевнена, що це допоможе.  Навіть Болотна відьма до неї бігала.

Оце новина.  Мені ніяк не можна до цієї чаклунки.  До чого чутки поширювати.  А ось те, що попередня господарка бігала до неї.  Дуже дивно, що щаслива в шлюбі жінка бігає по відьмам.  Навіщо?  Навряд чи Розі мені відповість на це питання.  Мені ніхто не відповість, крім Сирени і тієї самої чаклунки.

 - А чому Сирену називають Болотною відьмою?

 - Хто його знає?  - знизала плечима Розі, піднімаючись з колін.  Вогонь розгорався, але вона все одно хмурилася, длубаючись кочергою в вугіллі.  - Все що мені вдалося дізнатися - вона родом з Хетервула.  А там одні болота.

 - Не привід називати свою леді відьмою.

Розі на це знову знизала плечима.  Вона сьогодні була якоюсь не такою, як зазвичай.

 - Здається, вона і не леді зовсім, - промовила вона.  - Якщо побажаєте, можу обережно розпитати про неї.

 - Не варто.  Якщо щось почуєш - розповідай мені.  А сама не привертай уваги.

Бажання другої дружини дізнатися хоч щось про першу - цілком нормально.  Ось тільки я відчувала себе від такого винюхування не в своїй тарілці.

 - Так, міледі, - слухняно кивнула Розі.

Вона трохи зам'ялася, кинула на мене невпевнений погляд.

 - Ти хотіла ще щось сказати?  - насупилася я, помітивши, як важко моїй служниці продовжити розповідь.

Розі зім'яла поділ, кинула погляд на мене і... в цей момент пролунав різкий наполегливий стукіт у вікно.  Від чого дівчина підстрибнула на місці, поклавши на себе знак богів.

 - Померти можна з переляку... - схопившись за серце, видихнула вона.  - Що це там таке.

 - Птахи, - роздратовано відповіла я.

 - Тут усе якесь... страшне, - поскаржилася служниця.  - Накажете принести вам сніданок сюди?