Розділ 8

– Золотий із людини? Золотий? Та ти не інакше як у дитинстві розминувся з совістю, Рамаре, – обурювався Тео, розмахуючи руками так, ніби збирався побити свого співрозмовника. – Ти крахоборник! Минулого разу ти за всіх брав золотий.

– То минулого. А цього усе інакше, – погладжуючи сиву козлячу бороду, похитав головою караванник. – Важкі часи, любий. Дуже важкі.

Тео набрав у груди повітря і вибухнув лайками і довгою тирадою незнайомою мовою. Судячи з того, як поступово багрів торговець, йому мова була більш, ніж зрозуміла.

Весь цей час я мовчки сиділа під найближчим деревом і чекала, коли чоловіки хоч до чогось домовляться. Як і належало жительці півдня.

Зізнаюся, мені цей образ вже дуже перестав подобатися. Він накладав стільки обмежень, що я вже відчувала безправною вівцею. Ні з ким не заговори, ні на кого не подивися, не показуйся зайвий раз на очі нікому. Як взагалі живуть жінки півдня у таких жорстких рамках? Я ще вважала, що життя леді важке і безправне.

Це ще добре, що Рейм не пішов на поводу у Тео і все ж таки роздобув мені маленького і слухняного коня, а не мула, як і годилося жінці з півдня. Щоправда, сісти в чоловіче сідло все ж таки не дозволили, що значно сповільнювало пересування. І я відчувала себе ще більшим тягарем.

Але, зізнатися, після того, що мені вдалося підслухати напередодні увечері, особливого бажання розмовляти не було. Особливо ретельно я тепер оминала Тео. Він все ще мені посміхався, все ще розмовляв красиво, присмачував промови медом, але я вже знала, що в нього в голові. І від цього усвідомлення ставало... дещо, паскудно.

Вітер із заходу знову гнав густі важкі хмари. Вони погрожували ось-ось знову прорватися зливою. І якось мені не дуже хотілося мокнути під дощем. Нехай і весна, на вулиці тепло, але все ж нічого приємного в мокрому одязі я не бачила. Може, й не звалить мене застуда, не так просто застудитися відьмі, але холодно й незручно буде. А з магією треба бути обережнішою, це я теж засвоїла добре. От якби я володіла заклинанням, що накладено на книгу.

Дивовижна річ. Я не одразу згадала про книгу, коли ми потрапили під дощ. А коли згадала, жахнулася. Книжки дуже ніжні. Якщо не розкисне папір, то розтечеться чорнило. І нічого хорошого я не очікувала, коли все ж таки зволила перевірити в якому вона стані. А це було вже вранці, коли супутники збиралися в дорогу і були зайняті своїми справами.

І яким було моє здивування, коли з'ясувалося, що книга якраз не постраждала зовсім.

Жаль, що часу розгадати, що за закляття на книзі у мене просто не було. Занадто пильна увага Тео не залишала мені часу для усамітнення. Майже не залишала. А розкривати попутникам саму наявність артефакту поки що бажання не було.

Занадто часто мої супутники згадували артефакти, а це наштовхувало на деякі висновки.

Чула я про тих, хто подорожує світом під виглядом торговців чи ловців доброго заробітку. А насправді, щоб здобувати та продавати за шалені гроші стародавні реліквії та магічні артефакти. З огляду на те, що з магією у нас і без того чималі проблеми, справа має бути дуже прибутковою.

Я зиркнула на Рейма, що весь цей час сидів під деревом, прикривши очі і здається, дрімав байдужий до всього. Але це було оманливе враження. Він усе чув, помічав і приймав всі рішення. Тео покричить, помахає руками, але ціну за проїзд із караваном погодить Рейм.

Хто він взагалі такий, цікаво. І чому так беззастережно йому підкоряються і Тео та Сьяра? Навіть я, мимохіть і непомітно, прийняла його лідерство як належне. Може, тому що була рада перекласти на когось відповідальність за прийняття рішень.

Але якась це неправильна свобода тоді.

Саме про це я думала, коли ми діставалися Торгового перехрестя. Тут було шумно, снували між возами наймані воїни, вантажники. Конюхи обходили коней. Змовлялися про щось, дзвеніли монети і переставлялися бочки, скрині, пакунки.

– Чому не в місті? – не втрималася я від запитання. – Простіше було б вести справи у стінах Тріора. Безпечніше так точно. Там є варта, гарантії, заїжджі двори... А торговці облаштувались тут навіщось.

Рейм розплющив очі. У його погляді читався досвід старшої навченої досвідом людини. І що сказати – так воно, власне, і було.

– А ще є мито, не чисті на руку чиновники та розбійники у формі міської варти, – хмикнув Рейм. – До того ж не завжди охорона каравану – законослухняні громадяни. І не всі вони можуть дозволити собі потрапляти на очі вартовим. Тут швидше наймають охорону, але деякі торговці і успішно перепродують свої товари, закуповуючи те, що продасться краще там, куди вони прямують. Та й просто зупиняються, щоб не платити мито за в'їзд та виїзд із Тріору.

Ну, правда. Лорди земель іноді переступали всі межі розумного, здираючи податки з простих людей. Як приклад, у мене був зубожілий Ньєркел. Адже можна було знизити плату, не драти три шкури і дати людям стати на ноги. Рік-два і втрати скарбниці відбилися б з лишком. Та батько не хотів чекати, не поспішав карати не чистих на руку підручних. Хоч я багато разів вказувала на ці проблеми йому. Але жінок не прийнято слухати загалом. Моя доля мовчати, вийти заміж, народжувати дітей і знову мовчати. Як скоритись такій долі?

І з розбійниками зв'яжешся, не просто до каравана в невідомість приб'єшся.

Тепер я зовсім інакше подивилася на похмурих міцних воїнів, з якими вели розмови торговці. Не скажу, що мене радувала сама можливість мандрувати з ними поряд. Але ж мають бути і для них якісь правила. Адже довіряють їм охорону товару.