Розділ 2

Вогонь хрустів сухими дровами, облизував закопчені боки казана і іноді випльовував іскри в небо.

Гарне місце для тимчасового притулку. Маленький, але обжитий мисливський будиночок, вогнище на вулиці. Тут явно часто зупинялися мандрівники та мисливці. А може, й ті розбійники.

Боги. Розбійники. Захотілося плечима пересмикнути від одного спогаду. Перший шок пройшов і тепер до мене повільно, але все ж почало доходити, чим могла закінчитися ця зустріч. При цьому дуже жваво й барвисто. Жах.

– Ті люди шукали когось? - порушила я мовчання, що вже відчутно затягнулося, але все ще не наважуючись навіть подивитись на Рейма.

- Угу, - з завидною красномовністю, відповів мені мій рятівник, ворушачи багаття довгим ціпком.

– Тебе? - Не залишала я спроб зав'язати розмову. А то вже якось страшнувато ставало сидіти і мовчати. В голову не найкращі думки лізли.

– Угу, – не став лукавити мій рятівник. Але так більше нічого не став говорити.

Ну і не питатиму більше нічого. Зрештою мене взагалі невідома Сьяра рятувати захотіла, а не цей Рейм. Ось їй подякую і продовжу шлях. На мене він чекає ще довгий і не найлегший.

І тепер я сиділа на поліні і героїчно боролася зі втомою і сном, що підступно підбирався до мене.

Це було складне завдання та важка боротьба. По-перше, втікала я щойно почало сутеніти. Місячна ніч, прохолодна весняна погода, азарт і страх не давали розслабитися ні на хвилину. Мені здавалося, що можу не спати цілу вічність. І тут на тобі. Варто було зігрітися біля вогнища, і ось уже повіки налилися важкістю і почали злипатися, м'язи нили. А в голову одна за одною пробиралися сумні думки та невпевненість у правильності моїх дій.

І все ж… хоч би як я вмовляла себе, що спати в компанії абсолютно незнайомої людини як мінімум неприйнятно, нічого вдіяти не виходило.

Я намагалася не роздивлятися його. Переводила погляд на обрій, де вже виднілися стіни першого великого міста.

Тріор… Якось я вже бувала у цих стінах. Будучи трохи молодшою. Із сестрами на ярмарку. Прекрасні були часи, ми були разом, дбали одна про одну, я весь час присвячувала освіті, а головне, ніхто не намагався видати мене заміж.

Шкода, що мені доведеться обійти його стороною. Зараз там цвітуть вишні, витає неймовірний солодкий аромат, а пориви вітру носять білі пелюстки площею. Але там мене можуть впізнати, ще надто близько до Ньєркелу. А цього не можна допустити.

Мені все ще здається, що чути гавкіт гончаків, які взяли слід. Розумом розумію, що це просто неможливо. І тітонька Еннет точно пустить їх хибним шляхом. Але неспокіно на душі.

Так… Швидше за все, батько розішле людей у ​​Північну межу до Ребеки та у замок до Шарлотти. Порядна леді так і вчинила б - просила б захисту у могутніших заміжніх сестер. Але навіть батько не здогадувався, хто саме виріс у нього під боком. Натомість знає король. Гадаю, цей договірний шлюб він не схвалив би, але як альтернативу за свою допомогу теж чогось попросив би. Наш вінценосний дядечко надто хитрий і корисливий. І йому потрібний придворний маг. Не просто відьма, яка з'явиться до королівського двору за першим же покликом, не дружина драконячого вершника, який спалить пів королівства, якщо тільки запідозрить, що його дружині щось загрожує. Йому потрібна була сильна, у міру вільна і водночас залежна чарівниця. І така залишилася одна – я.

Король уже обпікся на старших леді Ньєр. І тепер діяв обережно. Навідувався до наших земель у сезон полювання чи на свята. Тягав за собою свиту, яку легше перестріляти, ніж прогодувати. Намагався вести розмови зі мною особисто та обдаровував дорогими подарунками. Це дозволило мені зібрати деякі засоби для цієї подорожі. І навіть замовити мисливський чоловічий костюм для верхової їзди, кинджал та деякі речі, без яких не обійтися у дорозі.

Тільки заради цього я посміхалася, киваючи на лестощі високородних придворних, які вважають жінку трохи розумнішою за курку. В їхніх очах я була лише чудовим способом піднятися. Раз навіть один такий намагався мене скомпрометувати, щоб потім потягти до вінця. Але... Складно змусити чогось добре навченого мага.

- Отже, Анно Лорсон зі Сверна, - висмикнув мене з роздумів і стану легкої дрімоти Рейм, помішуючи довгою ложкою наваристу юшку. Спробував, скривився і додав якихось спецій із маленького мішечка. Запах у варева миттєво став незвичний, але, на мій подив, апетитний. – У нас не прийнято питати, хто й звідки, що залишив за спиною і за чим погнався. У нас взагалі не прийнято ставити зайвих питань. Це тобі на майбутнє. Не варто порушувати це правило, якщо хочеш зберегти благодушну атмосферу.

– Правда? А як довіряти людині, яка нічого про себе не говорить? - запитала я, обійнявши коліна і тицьнувшись в них підборіддям.

– Це також особистий вибір кожного. Довіру словами не отримаєш, її треба заслужити, – пояснив мені новий друг. - Часом, на це витрачаються роки. А іноді досить однієї сутички з розбійниками.

М-да… привід замислитись. Чи можу я довіряти цій людині? А тим, хто ще не з'явилися? І де вони взагалі? Може, мого коня продають? Спіймали та погнали на ринок. А я сиджу тут, слухаю міркування одного незнайомця.

– Ми прямуємо на південь. У Транарх, - сказав Рейм і кинув на мене уважний погляд. – Ти можеш приєднатись до нас, якщо хочеш. Якщо готова прийняти і дотримуватися наших простих правил.