Розділ 1

Туман стелився сизими клаптями тонкої шалі, чіплявся за сухості, торішній очерет, гілки. Тихо, тільки стукіт копит по втоптаній дорозі немов барабанний дріб частить.

Кінь у милі. Піна комками падає на землю. Боки здіймаються, як ковальські міхи. Він хропить. Втомився. І мені залишається по краплині вливати в нього силу, щоб не впав раніше.

Мені здається, я чую гавкіт гончаків, які взяли слід. Вигуки стражників. І біду, що насувається. Але це мене не зупиняє. Якщо відважилась – треба йти до кінця.

– Ще трохи, – прошепотіла я, схилившись до холки. – Скоро відпочинемо.

Грім уже ніяк на це не відреагував, лише вперто біг уперед.

У мене і в самої вже боліли м'язи від втоми, від нелюдського напруження. Від страху і якогось тріумфування. Від власної зухвалості.

Невже я наважилася? Невже мені вдалося?

Ребека буде розчарована. Батько – лютуватиме. Король буде незадоволений. І тільки Шарлі точно сказала б: «Давно час! Ти маєш право обрати свою долю самостійно». Мені здається, я навіть бачу її посмішку, коли вона прочитає мого листа.

Так, я маю право на свій вибір. І він ніяк не в'яжеться зі шлюбом з лордом Енхеймом, який уже поховав п'ять дружин. Але навіть якби він був цнотливим юнаком, шлюб не те, що мені потрібно насправді. Мені потрібно більше. Мені потрібна свобода. Дороги, пригоди, знання, магія…

Мимоволі стукнула рукою по сумці, ніби перевіряючи, чи не забула головне. Ні. На місці.

Магія надавала сил коню, дозволяла мчати галопом з самого вечора на межі сил, але витягувала мої власні сили. Будь інакше, кров, скип'ячена азартом, навряд чи дозволила б мені навіть сісти посидіти. Але чаклунство має ціну. І відчуваю, мені доведеться заплатити її дуже скоро. Знайти б на той час притулок хоч якийсь.

Сонце піднімалося з-за обрію, туман ставав густішим, щільнішим, перетворюючись на молочний кисіль. Що ж ... доведеться притримати коня, поки ми кудись не врізалися або він не переламав собі ноги, влетівши в яму.

Грім перейшов на рись, а потім зовсім на крок. Здається, я відчула його полегшення. Чи це все ж таки моє?

Спина нила, ноги втомилися і завтра мені навіть ходити буде важко і боляче, не те, що знову сісти у сідло. Але... я вперше в житті відчувала себе вільною та щасливою. Залишалося сподіватися, що ті, хто за мною гнався, теж не ризикуватимуть кіньми. Та й пси теж навряд чи візьмуть слід з огляду на те, що я залишила кілька подарунків їм на шляху.

Різкий, ріжучий слух свист пролунав зовсім поряд. Я буквально відчула, як повз мене пролетіла стріла. Навіть повітря рухалось, обдаючи шкіру сирим вітерцем.

Я рвучко притулилася до холки коня, а потім так само швидко спішилася, плеснувши Грома по крупу. Якби не туман або хоч дорога знайома, я цілком могла б знову пустити його в галоп і втекти. Але за таких обставин ймовірність коню зламати ноги, а мені скрутити в’язи куди вище. Та й надто багато галасу, надмірна увага. Навіть такий туман не приховає вершника.

Отже, доведеться діяти трохи інакше. Кінь у мене хороший, далеко від мене він не піде, а ось чаклувати точно завадить.

Грім швидко потрусив униз дорогою, остаточно потонув у тумані, перетворившись на темний страшний силует.

Якось надто швидко наздогнали. Мене кинутися, за допомогою богів і Ненсі, мали хіба що під ранок. У мене точно мала бути чимала фора. То що не так?

Ще одна стріла свиснула в тумані і встромилася прямо за крок від мене. Ну, ось тепер усе більш ніж зрозуміло. То не наші стріли, не наші люди. Мені все ж таки вдалося втекти із замку, але, мабуть, я попалася розбійникам. Весело. Я б навіть посміялася, якби не довелося зараз вкотре рятуватися якось.

Я розвела долоні, концентруючи силу і вибудовуючи ланцюжок заклинань. Перше, закликати джерела та змусити їх вийти ближче до поверхні землі. Друге, змусити саму землю стати м'якшою, податливішою, утворити ями. Ось тобі й трясовини. Хто б там не намагався на мене напасти, цього він точно не очікує.

У повітрі слідом повисло кілька блукаючих вогників, які зманювали мандрівників у болота. Людина необізнана цілком може прийняти їх за смолоскипи. Якщо враховувати, що місцеві про болота нічого не чули – має спрацювати.

І проаналізувати до ладу нічого не встигла, як трапилося майже одночасно три речі – з туману виринув не найпрезентабельнішого вигляду мужик з дуже невражаючою зброєю в руках, посміхнувся, побачивши мене, зробив крок уперед і тут же провалився в жижу по саму шию. І заволав. Цього я не врахувала, кинулась бігти, але мене з головою накрила слабкість. Відкат від чаклунства. Не довелося б мені підтримувати сили в Громові, було б легше. Але тут просто накрило з головою. Навіть нудота до горла підступила. А тікати треба було. Швидко, судячи з того, як наближалися крики, тупіт та вогні. Вже звичайні, а не блукаючі.

І в цей момент трапилося те саме третє. Чиясь рука, в рукавичці наскрізь просякнутій смородом кінського поту, затиснула мені рота. А потім власник цієї кінцівки повалив мене в яр, притиснувши зверху всією чималою вагою.

Не почаклуєш. Не відіб'єшся. І навіть не закричиш. Якось не так я уявляла собі початок вільного самостійного життя.

І все ж таки здаватися просто так я не збиралася. Незважаючи на слабкість і відчуття, що власне тіло мені не належить, я все ж таки спробувала відбиватися. Недовго. Бо невідомий мене одразу притиснув до землі дужче, а на вухо зашепотів, обдаючи ледь онімілу шкіру теплим подихом.