Безпородні

— Їж, не бійся, — шепотіла маленька дівчинка, простягаючи крізь загорожу руку з недоїдками.

Великий кудлатий пес із перебитою задньою лапою жадібно напихався курячими кісточками, жуючи їх із гучним хрускотом. Карі очі напружено стежили за кожною крихтою, що падала на промерзлу землю.

Віддавши останні залишки сніданку, дівчинка міцніше закуталася в сіре пальто, яке тріпотіло на холодному вітрі. Морозний запах ранкової землі щипав ніздрі.

— Ангеліно! — раптовий вигук позаду різко перервав тишу, ніби вітер підкинув хвилю тривоги.

За мить поруч зі світловолосою дівчинкою з’явилася молода жінка. Окинула місце «злочину» пильним поглядом і різко схопила Ангеліну за руку. Та вперлася ногами й не зрушилася з місця.

— Ангеліно! Ти ж знаєш правила — не можна виходити самій на вулицю! — роздратовано мовила жінка, але, відчувши опір, зупинилася. — Ти оце підгодовуєш?! — тицьнула пальцем у бік загорожі.

Пес, завершивши трапезу, ледве махав хвостом і уважно нюхав повітря, вловлюючи запахи довкола. Радісно облизнув морду й гучно гавкнув — ніби подякував.

— Воно ж скажене! — насупила брови жінка, сідаючи поруч із Ангеліною. — Ти не поранена?

— Ні, Маріє Петрівно, — протараторила дівчинка, надувши губки. — Це мій друг. Його звуть Тобік.

Марія Петрівна глянула на пса. Той уже втратив інтерес до людей, розвернувся й, тримаючись на трьох лапах, покульгав геть.

— Чому в нього немає дому? — спитала Ангеліна, проводжаючи Тобіка поглядом.

— Не знаю, — кинула Марія Петрівна й, коли повела дівчинку за собою, вітер рипнув у її куртку. — Бо він безпородний. Кому вони потрібні?

— А ми теж усі безпородні? — тихо мовила Ангеліна, відчуваючи, як холод щипає щоки й поволі просочується крізь рукавиці.

Марія Петрівна не знайшла відповіді. Вона лише міцніше стиснула дитячу руку й обережно повела дівчинку до будівлі, над входом якої блідо-синіми літерами було написано:
«ВИФЛЕЄМ. Дитячий будинок змішаного типу».

Усередині запах старого дерева й дешевих дезінфікуючих засобів змішувався з вологим повітрям. Кожен крок по скрипучій підлозі нагадував, що тут час тягнеться повільно, а на стінах висіли портрети дітей, які колись уже чекали на родину — так само, як і Ангеліна. Тут усі вчилися жити між очікуванням і розчаруванням, між короткими хвилинами радості та довгими годинами самотності.

Вечори тягнулися довго: хтось тихо грав подертими іграшками, хтось обережно загортався в ковдру, намагаючись сховатися від світу. Діти мріяли про родину, часто ловлячи себе на тому, що вигадують імена тих, хто колись прийде за ними. І хоча більшість із них знала: чекати можна вічно, у серці завжди залишалася маленька надія — що одного дня двері відчиняться не для виховательки, а для тих, хто назве їх своїми.

Ангеліна завжди порушувала правила. Скільки б разів Марія Петрівна не забороняла, дівчинка знаходила спосіб і знову й знову поверталася до старого Тобіка. Пес так звик до її появи, що щоранку вже чекав під загорожею.

— Ти ж не послухаєш мене, правда? — одного весняного ранку лагідно спитала Марія Петрівна, зупинившись біля дівчинки, яка вже обережно простягала руку з недоїдками.

— Ні, — коротко мотнула головою Ангеліна, надуваючи губки.

І відтоді дві постаті щоранку йшли вулицею, щоб нагодувати чорне, трохи схоже на облізлу шапку, створіння. Марія Петрівна завжди трималася осторонь, але берегла свою підопічну. Пес підбігав, глухо гавкаючи й радісно облизуючи руки, а вітер розносив запах недоїдків і весняної сирості по пустому дворику.

Коли прийшла осінь, Ангеліні виповнилося шість років. День народження приніс для неї особливий подарунок — двох людей, які назвали дівчинку своєю.

У кабінеті пахло чужими парфумами й мокрими пальтами. Двоє людей стояли біля столу, ніяково тримаючи руки перед собою. Жінка першою опустилася навколішки, щоб бути на рівні дитячих очей:

— Це ти — наша Ангелінка?

Дівчинка не відповіла. Лише дивилася уважно, майже суворо.

— Ми… — чоловік прокашлявся. — Ми тебе давно шукаємо.

Серце забилося десь у горлі, і Ангеліна міцніше стиснула пальцями край сукні. Вона дивилася на маму вперше в житті.

Жінка простягнула руку, але не торкнулася — чекала дозволу.

— Можна? — тихо.

Ангеліна кивнула. І тільки тоді дала себе обійняти.

Марія Петрівна стояла збоку, дивлячись, як дитина вперше за довгий час не відсторонюється. Як її плечі поступово опускаються, а подих вирівнюється.

Завершивши приготування, вихователька присіла перед дівчинкою, поглядом обіймаючи її й пригадуючи давню розмову:

— Бачиш, ти не безпородна. У тебе є сім’я, — щиро всміхнулася вона.

— Ні, — похитала головою Ангеліна. — Просто безпородним також іноді щастить.

Коли дощ накрив землю важкими краплями, дитячий будинок затягло маревом вологого повітря. Краплі дзюркотіли по даху й стікали по швах, утворюючи блискучі струмки. Лише великий кудлатий пес сидів по той бік загорожі, тужливо виючи.