Безодня. Історія одного мрійника

Розділ 2

Розділ 2

Ще у лютому я був певен, що найстрашніше позаду, але ставало тільки гірше. Заворушення у містах, анексія Криму, захоплення Донеччини і Луганщини сепаратистами. Рік ставав усе гіршим.

          Особливо мені було сумно через Крим. У силу свого віку я не розумів масштабу того, що відбувається, а в голові тримав тільки одну думку – ми цього року на море не поїдемо.

          Наша Іруська завжди була хворобливою – застуда і грип супроводжували її постійно. Мамі подруги порадили звозити її на море, мовляв, морське повітря укріпить імунітет. Чи є цьому якісь наукові підтвердження – я не знаю, але залишається фактом те, що батьки вирішили наступного літа їхати в Крим на море. Звісно ж, і для мене, і для Іруськи це мало бути вперше.

          Я про море мріяв, але ніколи про це не казав батькам. Я не був із тих дітей, які кричали «ХОЧУ», бо десь коли народилася Іруська, я зрозумів наскільки батькам тяжко і від чого вони готові відмовитися заради нас. Можливо, і від власних мрій, власних бажань, власних «Хочу», аби лише це було у нас. Тому відтоді моїх «Хочу» ставало тільки менше.

          І хоч я недолюблював Іруську, але коли батьки сказали, що через неї ми їдемо на море – моєму щастю не було меж. Я мріяв про пляж і пахлаву, побачити Ластівчине гніздо і зустріти схід сонця біля моря. Та, як ви певно здогадуєтеся – мрії так і залишилися мріями. Ні про яке море наступного року мова уже не йшла. Ви, мабуть, думаєте, що я засмутився, але ж ні. І без того причин вистачало.

          То був травневий день, як сьогодні пам’ятаю – четвер. Уранці для мене найбільшою проблемою була семестрова контрольна з алгебри, бо мало речей я ненавидів так, як математику. Коли ж повернувся додому, то побачив, що батьки сидять на кухні мовчки, мама ледь стримує сльози.

 - Що сталося? – одразу ж спитав я.

 - Я сьогодні ходив у військкомат, іду в армію, - сказав тато, а мама все більше заходилась плакати.

 - Ти підеш на війну? – вирвалось у мене, я глянув на маму, – і ти його пустиш туди?

 - Чи хочу я, щоб твій тато їхав туди? Ні. Чи розумію чому він так робить? Так. Чи боляче мені? Так, - крізь сльози сказала мама.

Та реакція моєї мами мене лякає і захоплює й досі. Вона плакала, бо боялася, але за наступні кілька днів, поки тато проходив ВЛК і збирав речі, вона ні разу не просила передумати, а тільки питала, що потрібно ще купити і чи з чимось потрібна допомога. Їй було боляче, їй було страшно, але і вона, і батько, і навіть я розуміли, навіщо це все.

Та все ж я почувався дивно. Я не міг вкласти собі в голову те, що війна – це не поняття з підручника з історії чи сюжети про далекі країни на телебаченні. Війна ось тут, вона поруч, вона десь на далекому і водночас близькому Донбасі. І мій тато їде туди. А коли повернеться – буде ветераном, хоч на той час ветеранами були для мене тільки дідусі, про яких згадували раз у рік – 9 травня.

Настав день Х – тато вирушав на полігон на Чернігівщину. Мама уже не плакала. Певно, за ті кілька днів виплакала усе, що могла. Тому коли він уже мав іти, вони просто довго обіймались, без слів. І я одразу згадав, як вони так само обіймались на кухні, коли вирішували, де взяти гроші на операцію Ірусьці.

Мама була небагатослівною, а тільки вимовила: «Бережи себе, благаю». Тато кивнув, а тоді повернувся до нас з Іруською. Моя сестричка сплела йому синьо-жовтий браслет зі стрічок – дуже невмілий, але як могла так і зробила. Тато ж попросив зав’язати його йому на руку – він став на коліно перед нею і терпеливо чекав, поки маленька Іруська за шостою спробою таки зав’яже того браслета. І мені якось навіть соромно було в той момент, бо сестра зробила йому якийсь подарунок, а я ні.

Обійнявши Іруську, тато встав і підійшов до мене:

- Тепер ти за старшого, маму і сестричку залишаю на тебе, зрозумів?

- Так, - похнюпившись відповів я.

- І не бешкетуй, не засмучуй маму. І сам не сумуй, це все скоро закінчиться і ми таки поїдемо на море.

- Справді?

- Звісно, як тільки я повернусь, поїдемо усі разом. Я ж знаю, як ти хочеш, - запевнив мене тато.

- Поїдемо в Ялту? – дуже наївно спитав я.

- Ну, чи в Ялту – я не знаю, але ж море є не тільки там. Кудись та й поїдемо, обіцяю.

Я і досі не знаю, чи справді він вірив, що все закінчиться швидко, чи все ж просто хотів заспокоїти мене. Але ж мені було 13 років, навіщо ж було давати мені зайві надії? Хто-зна. Він усе одно хотів як краще.

          Мені було 13, але я був таки наївним. Якщо тато сказав, що все закінчиться швидко, значить так і буде. Хто ж, як мінімум у нас вдома, знає краще, ніж тато, який їде на війну?

          Поки тато був на навчаннях, життя було ще спокійним, причин для хвилювання як таких не було. Ми щодня розмовляли, сміялись, але на початку липня тата уже таки відправили на Схід. Та коли були нагоди поговорити, я тільки питав, чи приїде він на мій день народження.

          Для мене цей день завжди особливий. Я ж народився 23 серпня. Мене завжди уранці будили батьки, приносили торт зі свічками й казали, щоб я загадував бажання. Потім були подарунки і порушення усіх правил – солодкий торт на сніданок. Але більше мені подобався наступний день. На День Незалежності ми їхали у Київ, на Майдан, який у той день завжди був святковим. Брали там бургери в McDonalds і сідали на будь-яку лавку чи взагаді де-інде. Потім гуляли, ходили на атракціони… Для мене в той період День Незалежності просто був продовженням мого свята.

          Та до дня народження залишався ще майже місяць. Як сьогодні пам’ятаю, 24 липня. Ввечері мама почала збирати речі й розповідала, що їде на кілька днів, а за нами пригляне баба Віра.

- Я не думаю, що їй цілими днями треба з вами сидіти, не маленькі ж уже, правда? Та й без неї вам певно цікавіше буде, - казала мама, продовжуючи шукати зарядку до телефона, - Де ж я посіяла її… А, ось вона. Так от, діти, я тільки на 2 дні, тому не хвилюйтеся.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше