Розділ 1

Розділ 1

          Я ніколи не був сміливим. Про таких як я радше кажуть: "Боягуз". Хлопчик, якого цікавить більше не футбол у дворі, а пограти в приставку на самоті. І взагалі, я був з тих домашніх, яких називають "маминим синком". Ну, мабуть, праві. Таким я був свої перші 13 років життя.

          Що трапилося у листопаді 2013-го, я дуже довго не розумів. Я знав, що був у нас президент, він відмовився підписувати якусь угоду, але чому це так важливо і чому люди вийшли на протест – я не розумів. А у батьків часу пояснювати не було – батько або був на роботі, або їздив у Київ, мама ж теж або працювала, або готувала їжу батькові та його друзям, котрі в той час у нас ночували.

          Перші дні протесту мої батьки не надто цікавилися тими подіями. Тато – звичайний електрик на підприємстві, мама – секретарка нотаріуса. В обох багато роботи і двоє малих дітей – я і маленька Іруся, якій було всього лиш 5, але вона вже пережила кілька операцій.

          У ті часи я недолюблював Ірусю. По-перше – капризна дитина. По-друге, батьки, коли мали вільний час, надто аж тряслись над нею. Зараз я розумію, чому було так, але не тоді. Фактично моє дитинство скінчилося у 8, коли з’явилася вона.

          У мами вагітність проходила дуже тяжко. Це я тепер знаю, що в неї був сильний токсикоз і дещо нетиповий – нудило її постійно, аж поки батько не відвіз її у пологовий. Через труднощі, які спричинила вагітність, мама часто була у поганому настрої, тому сварка замість сніданку в якийсь момент стала для нас рутиною.

          Я не читав любовних романів, тому звідкіля мені знати, якими мають бути стосунки між людьми? Але раз побачив по телевізору якесь шоу, де була історія подружжя, яке часто сварилося, потім розлучилось і в суді вирішувало, з ким залишаться діти. І я злякався, що мої батьки розлучаться. Через цю малу заразу, котра ще й не народилася, мені треба було б вирішувати, з ким із батьків я хочу залишатися, хоча люблю обох.

          Коли ж Іруся з’явилася на світ, краще не стало. Їй поставили діагноз – порок серця. Та треба пояснити, що справа була не в діагнозі, а в грошах, які потрібно було витратити на операцію та реабілітацію. Однак одного вечора трапилося те, що я пам’ятаю, як вчорашній день. Маму виписали з лікарні, ми з татком пішли зустрічати її з квітами, вона посміхнулась мені, хоч було видно сльози на очах. Увечері ж на кухні батьки абсолютно спокійно говорили про те, хто що може продати, де знайти додаткову роботу і в кого позичити гроші. За годину-дві питання оплати лікування вирішили. І після цього мої батьки обійнялися і наче застигли на хвилин 10. Я стояв біля дверей і просто милувався цим. Скільки ж було сварок та скандалів, а тут, коли прийшло горе – вони як ніколи разом. Ніщо так не єднає людей, як спільна біда.

          Але я надто відволікся. Повернімося у 2013 рік.

          Одного ранку я прокинувся від того, що в нас на кухні гучно працював телевізор і батьки про щось розмовляли, тому я не втримався і пішов до них. Батько збирався, мама намагалася його відмовити:

- Сергію, та куди ти поїдеш? Ті звірі дітей не пожаліли, побили. Ти думаєш, тебе не будуть рухати?

- Не думаю, але на відміну від тих дітей, я теж можу побити, - тут тато побачив мене, - от, в нас син росте. Ти хочеш, щоб він жив у країні чудес, де на мирному протесті його можуть побити до напівсмерті? Ти того хочеш?

- А як вб’ють тебе? Тут ти про дітей думаєш?

- Оксано… Якщо мене вб’ють в центрі нашої столиці, то ця країна не варта буде нічого.

         Мені не здалося. Тато говорив, що буде в Києві битися. Він збирався на Майдан після побиття студентів. Цей чоловік тоді мене вразив вперше. Мій батько ніколи не вирізнявся якоюсь винятковою силою чи хоробрістю – у натовпі його було складно впізнати. Середньостатистичний зріст, така ж статура, коротко стрижене чорне волосся, яке помалу його покидало і невеликий пивний живіт, який він завжди називав «трудовий мозоль». Але того ранку щось було в ньому інше – очі. Я ніколи не бачив у них стільки впевненості. Навіть тоді, коли вони з мамою вирішували, де брати гроші на операцію.

           Мама постійно хвилювалася, телефонувала йому кожні хвилин 20, дивилася трансляції з Майдану, щоб побачити там тата. Але так було певно перших днів 3. Потім тато майже щовечора приїздив додому, але ніколи не сам – з ним завжди було людей щонайменше 5 – усі в брудному одязі й обтяжені втомою. Батько запрошував їх до нас, аби ті могли нормально поспати, помитись і попрати речі. Мама як ніколи вдарилася в кулінарію і щодня готувала щось, бо знала, що тато приїде і не сам, а гостей треба нагодувати добряче. Та іноді татко не приїздив і мамі було сумно, а наступного дня він приходив з квітами й вибачався, пояснюючи, що в Ірпінь вже ніяк не можна було доїхати – через протести транспорт до пізна не їздив.

          17 лютого був якраз такий вечір. Мама наготувала їжі й чекала, коли ж приїде тато з друзями з Майдану, але нікого не було. А наступного ранку мама мене не розбудила. Коли я прокинувся, то зрозумів, що проспав перший урок. Коли я вийшов на кухню, там мама плакала, а на телевізорі трансляція з Майдану – всюди крики, чути постріли, люди втікають. Вона не казала ні слова, а тільки постійно дзвонила на номер «Кохання», а відповіді не було.

     Тоді настав час мами вражати мене. Вона кудись пішла, а через хвилин 15 повернулася і почала збирати рюкзак, у двері хтось подзвонив – мама без вагань відкрила. То була наша сусідка баба Віра – чудова жінка, бідою якої є її бажання розповідати вигадані історії своєї молодості. Ну не вірив я ніколи в її оповідки про колгосп і комсомол, хоч вона і клялася, що все правда. Але бабу Віру і я, і Іруся дуже любили.

          Мама сказала, що баба Віра посидить з нами, а їй треба поїхати. Іруся просто кивнула головою, але я ж розумів, куди вона:

- Мам, я хочу з тобою…

- Куди? Та я ж по справах їду.