2

Спочатку була темрява й жах, який точно мав мене пробудити. Це ж типове падіння, кожен переживав подібне уві сні – казав я собі, підіймаючись на ноги та дивуючись чому взагалі залишився цілим. Свідомість відчайдушно потребувала хоч якихось пояснень. Можливо, це місце, куди я так рвався, якоюсь мірою все ж являється реальністю, однак працює вона за законами сну. Мені страшно, холодно, живіт стискався від голоду, однак при тому я не відчуваю оніміння, якогось сильного болю та до того ж зостався цілим після падіння з такої висоти. Хоча таке припущення все одно було досить дивне й особливо нічого не прояснювало.

Поки я був у своїх роздумах, то чув на фоні якийсь шум, який тільки зараз долинув до мене у повній мірі. Я повертів головою і зрозумів, що знаходжусь у дивній металевій коробці, з якої через решітку попереду, повільно стікають нечистоти. На мій подив, запах вже не мав на мене такого враження, як хвилинами раніше. Можливо, це через закладений ніс.

Далі мій погляд ковзнув через решітку. Там, знизу, розкинувся обіденний зал, де за великим потрісканим столом скупчилась купа створінь. Якщо цей замок все ж не являється виміром десь за завісою всесвіту, а побачене – частина моєї фантазії, то, прокинувшись, мені якнайшвидше потрібно відвідати психолога.

Кожна з істот – це мішкоподібне щось, що заледве нагадує людину. Розпухлі ноги переходили до роздутого черева, яке в свою чергу з’єднувалося з круглою головою. На плямистій безбарвній шкірі було безліч жирових складок, які здригалися при кожному русі цих лисих істот. Їхнє обличчя складалося з дрібних очиць-ґудзиків, такого ж дрібного сплюснутого носа та широкого, у пів голови, роту. Коли мерзенна суміш, яку вони приймали за їжу, не встигали пропливати з канав по столу, то вони починали відкушувати один від одного цілі шмати, що, зрештою, відновлювались. Мене ледь-ледь засудомило і я в огиді відвернувся убік.

Там був прохід до вмонтованої у стіну драбини, по якій я, не роздумуючи, почав підійматися вгору. Тільки що, до всього, що тут відбулось, додалося ще одне питання. Проте для роздумів над ним потрібне якесь тихе та безпечне місце. Центральний зал цілком для цього підійшов би. Та спершу мені доведеться знову тинятися однаковими коридорами.

Зверху мене очікувала прогнила решітка, яка піддалась першому ж натиску. Тепер я стояв у темному коридорі без особливих ідей у яку сторону рухатись. Трохи повертівши головою, зрозумів що мене тягне праворуч, тож завернув ліворуч і обережно почовгав м’яким килимом углиб невідомості.

Руки торкалися акуратно відполірованого дерева, а ноги втопали у приємній м’якості. І я мимоволі здригнувся, подумавши, що до купи пережитого не вистачало тільки потонути, щоб, зрештою, знову опинитись невідомо де. Проте замість цього десь далеко показалися бліді білі промені, що линули з причинених дверей. Підсвідомість ніяк на них не зреагувала, тож не відчуваючи небезпеки, я подався туди, вже не плекаючи жодних надій.

В білих променях я бачив як вихориться пилюка, жовту фарбу на стіні навпроти та непогане різьблення, що тягнулося на висоті поясу. А відчинивши двері, мене цілком поглинуло сліпуче біле сяйво, від якого різало очі. Спершу мені здалося, що це умовний портал з цього місця, який мав вивести мене зі сну, однак, коли очі більш-менш пристосувалися до світла – переді мною постала чергова незвичайна кімната.

На побілених стінах висіли лампи різних форм та видів: від масляної до галогенової, гірлянди, які, наче павутиння, тягнулися як по стелі, так і по підлозі. До неї були приліплені флуоресцентні зірочки та канделябри без свічок. Підлога теж була всіяна лампами та розмальована сяючою фарбою. На кількох столах стояли тьмяні нічники. Мікрохвильова піч була відкритою, як і холодильник у кутку цієї просторої кімнати, теж випромінюючи світло.

Я навіть не збирався задумуватись звідки тут розетки чи електрика. Мою свідомість поглинула наявність справжньої людини, яка металася від лампи до лампи, перевіряючи їхню цілісність. Не дивлячись на таку кількість джерел світла, його було недостатньо, аби осліпити. Тож я добре зміг роздивитись цю жінку.

Вона була худою, невисокого зросту і змученою. Руде волосся, зв’язане у пучок, виглядало рідким і ламким. А схудле, зморшкувате обличчя говорило радше про втому, аніж про старість. Тому її вік залишився для мене загадкою. Жінка підняла на мене тьмяні зелені очі й розгнівано насупила тонкі брови.

– Ти приніс світло? – різко промовила вона.

– Що?

– Що не зрозуміло? – голос став розгніванішим. – Світло! Треба більше світла: його ніколи не достатньо.

– Здається, тут якраз його достатньо, – мій голос звучав тихо і глухо, наче чужий.

– Дурню, його ніколи не достатньо! – Вона припала до лампи, підкручуючи їй яскравість. – Клятий Хранитель може прийти будь-якою миті. Він ненавидить світло! – покінчивши з лампою, жінка перейшла до іншої. – Він хоче забрати його в мене. Забрати, забрати все. Все!

Раптом мене охопив стан, близький до панічного. Від цієї божевільної годі чогось очікувати, хіба що божеволіти разом… Аж раптом я здригнувся, почувши звук дзвіночка та монотонний стукіт по дереву. Жінка скрикнула і прискорилась, бігаючи від одного краю кімнати до іншого.

– Він іде. Іде забрати світло. – її голос тремтів. – Це ти його привів! – сльозно вигукнула вона.

Лампи, що стояли при вході почали тьмяніти та гаснути. А за дверми, крізь темряву, проглядався маленький червоний вогник. Серце почало вистрибувати з грудей, ноги зрадницьки затремтіли, а в роті пересохло. Я дивився то на жінку, що звернулась калачиком посеред химерного малюнку на підлозі, то на вогник, що невпинно наближався та загашав усі джерела світла. Зрештою, тікати звідси було нікуди, і я зайняв місце поряд з жінкою. Мене пробрала втома і зараз частинка її божевілля та впевненості у лампі, що вона стискала, була б мені досить доречною. Звісно, якщо тільки я вже не збожеволів.