1

Вогники свічок здригнулися востаннє і потонули в густій пітьмі. Крісло, ще мить тому затишне, тепер здавалося кам'яним мішком. М'язи затекли. Кінцівки налилися свинцевою важкістю, кожен порух відлунював тупим болем у шиї. Скільки минуло? П'ятнадцять хвилин? Година?

Думки в'язли. Образ чорних башт замку сновидінь – нав'язлива ідея з останнього езотеричного довідника – досі стояв перед очима, але транс так і не перейшов у видіння. Лише глуха втома.

Чергове шарлатанство. Довелося змиритися з цим і важко зіп'ятися на ватяні ноги. Суглоби сухо хруснули. За вікном жодного проблиску вуличних ліхтарів. Глупа ніч і суцільна темрява. Знову відключення. Поразка не любить самотності: якщо вже прийшла, то тягне за собою цілу чергу невдач. Зробивши кілька кроків у бік кухні, я мимоволі зачепився поглядом за стіл.

Порожньо.

Свічки згоріли дотла – це зрозуміло. Але куди поділися латунні підставки? Точно пам’ятаю, що на стільниці лежало ще кілька речей. Думка про власну неуважність обірвалася, не встигнувши сформуватися. Сонливість витіснило гостре відчуття небезпеки. Дихання перехопило від ірраціонального страху, і я різко розвернувся туди, де ще хвилину тому були двері кімнати. Вони зникли, як і стіни навколо.

Замість них розкинулася неосяжна зала. Мозаїчна кам’яна підлога тонула в тьмяному мерехтінні тисяч свічок. Праворуч тягнувся рівний ряд однакових важких дверей. Навпроти, в ідеальній симетрії, височіли стрілчасті вікна, за якими стояв посріблений ніччю ліс. Сяйво повного місяця проливалося крізь крони і відбивалося на десятках картин між дверима. На химерно оздоблених полотнах закуті у сталь лицарі вели бій із безликими тінями.

Страх відступив, поступаючись моторошному благоговінню. Те, як холод злизував тепло мого тіла, як ніздрі вловлювали гострий запах паленого воску та пилу – відчувалося далеко за межею простого сну. Усе виявилося правдою. Від усвідомлення того, наскільки близько я підібрався до потаємних знань, по спині пробігли сироти.

Блукання в пошуках шляху привело до масивної арки. За нею світло тисяч свічок різко обривалося, поступаючись місцем тьмяному мерехтінню поодиноких ламп. Я зняв одну з гачка на стіні.

З кожним кроком коридор невпинно звужувався. Гладкий камінь стін почав вкриватися глибокими, хаотичними борознами. Мозаїка під ногами змінилася посірілими, потрісканими плитами. Дорогою я смикав ручки кожних стрічних дверей: усі вони були наглухо замкнені.

Шлях різко взяв праворуч. Ламп ставало все менше, темрява насідала. Я боязко озирнувся і зрозумів, що дороги назад немає. Все затягнуло суцільним мороком, що легко поглинав ту скромну дещицю світла, яку я мав. Відчуття невідворотної пастки стискало горло. Аж попереду, крізь шпарину ледь прочинених дверей, пробилося бліде бузкове сяйво.

Серце забилося швидше від суміші страху та непереборної цікавості. Я наліг на двері. Старовинні, масивні петлі мали б протяжно заскрипіти, але піддалися абсолютно безшумно. Бузковий промінь болісно різонув по очах, змушуючи замружитись.

Посеред зали стояв велетенський, завбільшки з людину, аметистовий кристал. Його гострі, вузлуваті відгалуження тягнулися вгору, мов у глибоководного коралу. Навколо нього зімкнули коло дванадцять лицарів у повних обладунках. Розкішні барвисті плащі, гаптовані сріблом і золотом, важко здіймалися в такт їхнім рухам. Вони мовчки рубали, трощили й відганяли масивними булавами та мечами киплячу масу тіней, що сунула на світло з бездонних кутків кімнати.

Проте бій не обходив мене. Погляд зосередився лише на кристалі. Під цією фіалковою кіркою ховалися таємниці, які я так прагнув відкрити. Саме вони променилися й туманили свідомість. Я зробив мимовільний крок уперед, тягнучись до нього, наче спраглий до води.

Двері за моєю спиною гучно захряснулися. Гуркіт ударив по вухах, наче гарматний постріл. Лицарі відреагували: лише на коротку, фатальну мить вони втратили пильність, обернувшись на звук.

Тіні цього й чекали. Пітьма ринула нещадною хвилею, втягуючи воїнів одного за іншим у морок. Їхні беззвучні крики тонули в темряві. Орда безформних силуетів кинулася на аметист, жадібно пожираючи його таємниче світло.

Холод миттєво скував мої ноги, стопи в’язли, наче під ними розстелилася трясовина, але жага виявилася сильнішою за перепони. Світло стрімко гасло, проте нутром я відчував: ще є мить, аби вирвати бодай крихту з цих знань, поки вони не зникли назавжди. Я кинувся до кристала, відчайдушно простягаючи руку в епіцентр згасаючого сяйва.

Раптом крізь непроглядну темряву прорізався тихий, пронизливий звук дзвіночка.

Тіні, що щойно несамовито шматували знання, завмерли. Кімнатою прокотився тривожний, шелесткий шепіт. Пітьма здригнулася і стрімко, наче сполохана зграя стерв'ятників, розлетілася геть, розчинившись у бездонних закутках зали.

Час раптом загустів. З мороку виринуло тьмяне червоне світло ліхтаря. Крок. Хрусткий цокіт копита по каменю. З-під подертого лляного плаща проступили м’язисті ноги, густо вкриті жорсткою червоною шерстю. Каптур проривали зазубрені роги. Але найгіршими були руки, що стискали ліхтар і дзвіночок: шкіра на них звисала кривавим шматтям, оголюючи кістки.

З ударом серця тілом прокотилася хвиля холодного жаху. Свідомість принишкла, мов залита смолою комаха. Так само почувається миша, загіпнотизована змією. Він не поспішав, розтягуючи своє наближення у вічність.