1

З самого раннього дитинства я бачу яскраві, сповнені не тільки фарбами, а й живими відчуттями, сни. Ці образи відбивались у моїй свідомості, наче відголоски стародавньої пам’яті, що намагалась пробитися у сьогодення. Кожне з моїх сновидінь було дивовижною пригодою у наповнений секретами та загадками світ. Іноді мені снилось те, що згодом відбувалось у майбутньому, рідше, в такі сни вплітались попередження, що не раз рятували мене від потрапляння у біду.

Саме тому езотерика та медитація стали невід’ємною частиною мого життя. Кілька разів мені вдавалося заглянути у шпарину в залаштунки того дивовижного світу, так що я не збирався зупинятися. Вогники ароматних свічок в моїй кімнаті коливались граційно та неспішно. М’яке крісло охоче приймало моє стомлене тіло у свої затишні й теплі обійми. М’язи почали відчутно розслаблятися, але не достатньо щоб відпустити невеликі тягарці. Думки перестали лунати голосом в голові, а відображалися яскравими образами. Головний з них: замок сновидінь, що під закрученими чорними баштами, ховає таємниці усього сущого. Принаймні, так вважає автор  чергового довідника, який я нещодавно приглянув у крамниці.

Пройшло хвилин п’ятнадцять чи може година перш ніж я втомився тримати той стан і задрімав. Не дивлячись на м’якість крісла і зручність обраної пози – всі кінцівки страшенно затекли. Позіхнувши, я важко підвівся на ватні ноги та трохи потрусив руками, розминаючи при цьому шию. Стало трохи краще, проте до комфортного існування було ще далеко. Свічки згоріли, не залишивши по собі навіть крихти воску. З-під штор не лилось сяйво нічних ліхтарів, схоже я вирішив прокинутись саме у час відключення… Тож понуривши голову, я почовгав на кухню.

Проте через кілька кроків я обернувся на пустий стіл і підозріло зіщулив очі. Якщо у відсутність воску ще можна було якось повірити, то як тоді пояснити зникнення підставок? Людська свідомість не в змозі відобразити цілісну картину зі всіма дрібними деталями, тож висновок напрошувався сам собою. Я збентежено повернувся назад до дверей, проте ні їх, ні стіни там вже не було.

Натомість переді мною розкинулась широка зала з мозаїчною кам’яною підлогою, що освітлювалась тисячами свічок. Крізь півтемряву я бачив десятки однакових дверей, які вишикувались рівною лінією по праву стіну кімнати. Ліворуч, таким же рівним рядком, тягнулись величезні вікна поза якими виднівся густий нічний ліс. Крони його могутніх дерев освітлювались яскравим срібним сяйвом повного місяця. Він же зображався на всіх картинах, що висіли між дверима, і, здавалося, теж випромінював ледь помітні краплини світла.

Я заворожено вертів головою, неспішно човгаючи по підлозі. Цей звук злітав до височенної стелі, що губилася в глибинах темряви, та віддавався легкою луною. Все інше багатозначно мовчало. Проте мені не потрібно було чути, щоб зрозуміти де я. Тим більше, що сни говорять не словами, а образами. Тож я, невимовно радіючи, що все виявилось правдою,  задумався про те, як ухопитися за правильну ниточку, яка приведе мене до потаємних знань. Від відчуття близькості відкриття чогось нового по тілу пробігли мурашки.

Я промайнув сходи на другий поверх, що крім прямої дороги, розходився у боки, та пройшов під широкою коричневою аркою. Тут, замість свічок, дорогу освітлювали смолоскипи, один з яких я вирішив взяти у руки. Поступово коридор звужувався, а рівні кам’яні стіни стали вкриватися гострими борознами. Ще з перших кроків я намагався відкрити кожні стрічні двері, проте поки всі вони були для мене зачиненими.

Далі шлях завертав праворуч. Смолоскипів стало помітно менше, мозаїчна підлога різко посіріла та вкрилась тріщинами, а стіни, здається, трохи звузились. Смикаючи пошарпані ручки міцних, оповитих залізом, дверей, я мимоволі задумався про те, чому обрав саме такий шлях. Чому б не піти лівим коридором чи сходами? Та не встиг я задуматись про повернення, як помітив вдалині бліде бузкове сяйво, що линуло зі шпарини ледь прочинених дверей.

Моє серце загупало від поєднання страху перед невідомістю та допитливістю, що межувала з надією. Старовинні петлі мали б заскрипіти під непід’ємною вагою, але не заскрипіли. Бузковий промінь засліпив мої звиклі до півтемряви очі, тож кімната набула чіткості лише тоді коли я ступив кілька кроків всередину.

Переді мною стояв величезний, з людський зріст, аметистовий кристал. Його ширина сягала добрих пів метра, а пласкі відгалуження тягнулися вгору, дещо нагадуючи голки їжака. Навколо нього стояли одягнені у повний обладунок лицарі. Їхні голови захищав шолом грифон, прикрашений грубим гусячим оперенням. Жовті, обшиті золотими та срібними нитками, плащі розвивались у такт їхніх ударів. Дванадцять воїнів вели запеклу боротьбу з тінями, що линули до кристала, наче нічні метелики до лампи. Мовчазні удари мечів, топорищ та булав, відганяли пітьму за чіткі межі сяйва, в глиб бездонної кімнати, аж поки за мною не зачинилися двері.

Гуркіт був неприродно сильним, від якого, здавалось, мали б розколотися стіни. Воїни теж це почули й всі як один обернулися на мене. Серце загупало з новою силою, а в горлі встав болісний клубок. Я дивився як виблискує на їхніх обладунках бліде сяйво, як воно переливається на вістрях мечів та відчув легке тремтіння в ногах. Вуста відкрились в німій спробі, щось пояснити, проте клубок, що безжально стискав горло, не дав вимовити ні звуку. Та вже через якусь мить у цьому більше не було необхідності.

Один за одним тіні почали втягувати лицарів у темряву. Вони кричали, намагалися відбитись, проте все виявилось марним. І досить скоро у колі сяйва не залишилось жодного охоронця. Мої ноги все ще тремтіли, але тепер не тільки від страху, а й від холоду, що поступово обвивав усе тіло. Тіні неспішно пожирали бліде світло кристала, змушуючи його гаснути, а мороз тим самим посилюватись. Не знаю скільки часу це відбувалось: все, від входу в кімнату до цього моменту, промайнуло для мене за одну мить. І, зрештою, останнім згаснув смолоскип, залишивши мене в абсолютній пітьмі.