Глава 40. По той бік темряви 2

— НІ!

Чорна хвиля розірвала дев'ять дверей. Вони почали падати одна за одною. Перша Двері підняла руки.

— Тепер!

Рорі повернулася до неї.

— Що робити?

— Не закривай двері.

— Що?

— Відкрий їх.

Наолін подивився на неї.

— Це звучить як дуже поганий план.

Перша Двері вперше засміялася.

— Бо ви досі думаєте про двері як про прохід.

Вона простягнула руку.

— Двері — це не те, що відчиняє або закриває хтось один.

— Тоді що?

— Межа між тим, що було, і тим, що буде.

Рорі відчула, як у неї перехоплює подих.

— Вибір.

— Саме так.

Вона подивилася на Наоліна. І все стало зрозуміло. Не потрібно було закривати Безодню. Не потрібно було знищувати всіх Тіней. Не потрібно було жертвувати собою. Потрібно було забрати у Безодні те, що робило її сильною. Право вирішувати за інших. Рорі взяла Наоліна за руку.

— Готовий?

— Ні.

Вона здивовано глянула на нього. Він усміхнувся.

— Але піду.

— Чудово.

Вони стали перед Безоднею.

— Я, Рорі, — сказала вона, — Двері.

Наолін продовжив:

— Я, Наолін, Хранитель.

Рорі стиснула його пальці.

— Але ми не будемо твоїми ключами.

Безодня заревіла.

— ВИ НЕ МОЖЕТЕ!

— Можемо.

— ВИ НАЛЕЖИТЕ ЦИКЛУ!

— Ні.

— ДЕВ'ЯТЬ РАЗІВ ВОНИ КАЗАЛИ ТЕ САМЕ!

Рорі похитала головою.

— А ми — десяті.

Наолін додав:

— І саме тому не повторимо їх.

Безодня рвонулася на них. Наолін виставив руки. Його тіло спалахнуло золотим світлом. По його руках проступили стародавні знаки Хранителя. Рорі відчула відповідь. Її власний знак засвітився. Два світла з'єдналися. І океан вибухнув.

***

Рорі побачила дев'ять пар. Вони стояли навколо них. Не як привиди. Як пам'ять. Перша. Друга. Третя. Четверта. П'ята. Шоста. Сьома. Восьма. Дев'ята. Кожна тримала за руку свого Хранителя. І кожна дивилася на Рорі. Ніхто не говорив. А потім дев'ята жінка усміхнулася.

— Ми чекали на вас.

Її чоловік додав:

— Не повторюйте нас.

Рорі заплющила очі.

— Не будемо.

І тоді всі дев'ять пар відпустили руки. Вони не розчинилися. Не померли. Просто перестали бути частиною циклу. Пам'ять повернулася туди, де мала бути. У минуле. А майбутнє залишилося їм. Безодня почала руйнуватися. Не вибухом. Вона втрачала форму. Її голоси ставали тихішими.

— Я МОЖУ ПОВЕРНУТИ ТЕБЕ.

Рорі почула голос. Її голос.

— Твоє минуле. Твоє життя. Все, що ти втратила.

Вона заплакала. Але не відступила.

— Я не хочу назад.

— Я МОЖУ ДАТИ ТОБІ ВСЕ.

— Усе?

— Усе.

Рорі подивилася на Наоліна.

— Ні.

— ЧОМУ?

Вона усміхнулася крізь сльози.

— Бо я вже маю те, що хочу.

Наолін подивився на неї.

— Мене?

— Тебе.

Він нахилився до неї.

— Тоді тримайся.

— За що?

Його усмішка стала тією самою — небезпечною, впевненою.

— За мене.

Рорі засміялася.

— Самовпевнений.

— Ти ж знаєш, що це моя найкраща риса.

Вони поцілувалися. І в ту саму мить Рорі відчула, як щось усередині неї ламається. Не кістка. Не біль. Страх. Вона відпустила його. Не руку. Страх. І сказала:

— Я не повернуся в минуле.

Наолін:

— Я не буду жити минулим.

Разом:

— Ми обираємо майбутнє.

Світ вибухнув світлом.

***

Безодня закричала востаннє. Тіні почали розсипатися. Але цього разу вони не перетворювалися на чорний пил. Вони ставали світлом. Одна за одною. Сотні. Тисячі. Усі ті, хто залишився по той бік. Усі ті, хто забув власні імена. Рорі бачила їх. Вони йшли до світла. І серед них була сестра Наоліна. Вона зупинилася. Подивилася на брата. І усміхнулася.

— Живи.

Наолін кивнув.

— Ти теж.

Вона зникла. Останньою. Після неї залишилася тільки тиша. Справжня. Глибока. Мирна. Перша Двері стояла навпроти них. Тепер її тіло ставало прозорим.

— Ти вільна, — сказала Рорі.

— Так.

Наолін запитав:

— А Безодня?

Перша Двері подивилася вниз. Там, де ще недавно була чорна прірва, тепер простягався звичайний океан. Темно-синій. Глибокий. Живий.

— Її більше немає.

Рорі завмерла.

— Назавжди?

— Назавжди.

— Точно?

Жінка усміхнулася.

— Тепер ніхто не тримає її живою.

Рорі зрозуміла. Безодня не була безсмертною істотою. Вона була системою, яку підтримували страх, втрата й нескінченне бажання повернути минуле. Дев'ять пар годували її своїми виборами. Дев'ять разів. А десята — відмовилася. Перша Двері подивилася на Рорі.

— Ти не стала мною.

Рорі похитала головою.

— І не повинна була.

— Ні.

— Я стала собою.

— Саме тому ти перемогла.

Потім вона подивилася на Наоліна.

— А ти не став своїм предком.

Його обличчя стало серйозним.

— Я не хотів ним бути.

— Я знаю.

Перша  Двері простягнула руку. Наолін торкнувся її пальців.

— Пробач.

Жінка усміхнулася.

— За що?

— За те, що моя кров так довго тримала тебе тут.

— Це не твоя провина.

— Але я все одно шкодую.

— Тоді використай це не для провини.

Вона подивилася на Рорі.

— А для життя.

Світло огорнуло її. Перед тим як зникнути, Перша Двері сказала:

— І запам'ятайте.

Рорі слухала.

— Двері ніколи не були між вами. Вони завжди були між минулим і майбутнім.

І вона зникла.

***

Тиша. Рорі не знала, скільки вони простояли так. Хвилину. Годину. Вічність. Навколо більше не було чорних дверей. Не було голосів. Не було Тіней. Не було Безодні. Тільки океан. Справжній. Живий. Наолін подивився на неї.

— Рорі.

— Мм?

— Ми перемогли?

Вона озирнулася. Потім знову на нього.

— Думаю, так.

— Дивно.

— Що?

Він провів пальцями по її щоці.

— Я очікував більшого вибуху.