Глава 39. По той бік темряви

Океан більше не був океаном. Він кричав. Не звуком — тиском, рухом, світлом. Уся вода навколо них закрутилася у величезну вирву, що йшла вниз, туди, де не існувало дна. Чорні потоки здіймалися з Безодні, розриваючись на довгі щупальця, і кожне з них було схоже водночас на тінь, руку й уламок ночі. Рорі ледве втримувалася поруч із Наоліном.

— Не відпускай мене, — сказав він.

Вона міцніше стиснула його руку.

— Навіть не думала.

Перед ними стояла Перша Двері. Її тіло майже прозоро сяяло в темряві. Навколо неї проходили тонкі лінії світла — немов тріщини на склі. Рорі нарешті зрозуміла. Вона не була примарою. Не була богинею. Не була Безоднею. Вона була замком. Живим замком. Тим, що залишилося по той бік дверей після того, як усі інші пішли.

— Ти сказала, що закрила двері, — промовила Рорі.

— Так.

— Але Безодня залишилася.

Перша Двері кивнула.

— Бо я ніколи не мала сили знищити її.

Наолін напружився.

— Тоді чому ти залишалася тут?

Жінка подивилася на нього. І в її очах Рорі побачила щось страшніше за страх. Втому. Ту, що накопичувалася століттями.

— Тому що хтось мав тримати межу.

Наолін мовчав.

— І всі ці роки, — продовжила Перша Двері, — я чекала на тих, хто зрозуміє те, чого не зрозуміли дев'ять пар до вас.

Рорі відчула, як холод проходить крізь тіло.

— Яку помилку вони робили?

Перша Двері подивилася на них обох.

— Вони думали, що двері потрібно закрити. Але двері ніколи не були головною проблемою.

За її спиною Безодня ворухнулася. Величезна чорна маса піднялася з темряви. На мить Рорі побачила в ній тисячі облич. Чоловіків. Жінок. Дітей. Старих. Русалів. Людей. Усі вони кричали. І всі одночасно дивилися на неї.

— Тоді що було проблемою? — запитала Рорі.

Перша Двері відповіла:

— Бажання повернути тих, кого вже неможливо повернути.

Світ навколо них завмер. Рорі перестала дихати. І раптом згадала. Не уривок. Не сон. Не чужу пам'ять. Усе.

***

Три роки тому. Сімдесят метрів. Темрява. Її перше занурення. Рорі побачила себе — молоду, захоплену, налякану й водночас абсолютно зачаровану тим, що знаходилася там, де ніхто до неї не був. Дані на екрані. Тиск. Глибина. Температура. Пульс. Потім — збій. Вона згадала, як побачила світло. Не ліхтар. Не біолюмінесценцію. Щось інше. Місто. А потім — її. Жінку з темним волоссям. Першу Двері. Рорі згадала, як підпливла ближче. Як торкнулася рукою каменю. Як жінка подивилася прямо на неї. І сказала:

— Ти знову прийшла.

Рорі тоді не зрозуміла.

— Хто ви?

— Та, яка закрила шлях.

— Який шлях?

Жінка торкнулася її чола. І все навколо вибухнуло світлом. Тоді Рорі втратила свідомість. Але перед тим, як темрява забрала її, вона почула:

— Не пам'ятай мене. Ще не час.

Спогад змінився. Вона побачила Наоліна. Тільки не теперішнього. Його предка. Чоловіка, який стояв перед дверима століття тому. Він тримав за руку Першу Двері. І плакав.

— Я поверну тебе, — говорив він.

— Не можеш.

— Можу.

— Ні.

— Я знайду спосіб.

— Якщо відкриєш двері, вони не повернуться.

— Мені байдуже.

І він відкрив. Рорі здригнулася.

— Це він...

Наолін дивився на видіння. Його обличчя стало кам'яним.

— Мій предок.

Перша Двері кивнула.

— Він любив мене.

— І відкрив Безодню, — тихо сказала Рорі.

— Так.

— Він хотів повернути тебе.

— Так.

— А що сталося?

Жінка заплющила очі.

— Він повернув не мене.

Навколо них почали з'являтися дев'ять образів. Дев'ять чоловіків. Дев'ять жінок. Дев'ять поколінь. Дев'ять разів одна й та сама історія. Кожна пара знаходила двері. Кожна пара чула голоси тих, кого втратила. Кожна пара думала, що цього разу зможе виправити минуле. І кожна пара робила те саме. Відкривала. Платіж. Жертва. Втрата. Ще один розрив. Ще більше Тіней.

— Безодня не створювала їх, — прошепотіла Рорі.

Перша Двері похитала головою.

— Ні.

— Вони самі ставали нею.

— Частково.

Наолін дивився на чорні силуети.

— Тоді що таке Тіні?

Перша Двері відповіла:

— Ті, хто не зміг відпустити.

Рорі відчула, як її серце стискається.

— Люди?

— І русали.

— Усі?

— Ні.

— Тоді чому вони називають себе Безоднею?

Жінка подивилася на чорну масу.

— Бо з часом вони перестали пам'ятати, ким були.

Раптом одна з Тіней відокремилася від загальної маси. Жіночий силует. Рорі впізнала її.

— Твоя сестра, — прошепотіла Перша Двері.

Наолін рвонув уперед.

— Сестро!

Тінь повернула голову.

— Наоліне...

Його обличчя змінилося. Вперше Рорі побачила в ньому не силу. Не холод. Не контроль. Лише біль.

— Я тут.

— Не підходь!

Вона закричала так, що вода навколо затремтіла.

— Не підходь до мене!

— Я витягну тебе.

— Ні!

— Я не залишу тебе тут!

— Саме цього вона й хоче!

Чорні нитки вп'ялися в її тіло. Сестра стиснула зуби.

— Вона використовує мене.

Рорі зрозуміла.

— Безодня тримає її, щоб дістатися до тебе.

Сестра  кивнула.

— Вона знала, що ти прийдеш.

Наолін стиснув кулаки.

— Тоді я заберу тебе.

— Не можеш.

— Можу.

— Брате...

Вона усміхнулася. Майже так само, як колись.

— Ти завжди був таким упертим.

Він зробив рух уперед. Рорі схопила його за руку.

— Ні.

Він різко повернув голову.

— Відпусти.

— Ні.

— Це моя сестра.

— Я знаю.

— Тоді відпусти мене.

Рорі дивилася йому прямо в очі.

— Саме цього хоче Безодня.

Він завмер. Рорі говорила швидко:

— Вона весь час змушує нас вибирати. Я або ти. Сестра або королівство. Минуле або майбутнє. Життя однієї людини або життя тисяч.

Перша Двері тихо сказала:

— Тепер ти розумієш.

Рорі подивилася на неї.

— Вона не дає вибору.