Глава 38. Там, де океан памʼятає

Світло попереду ставало дедалі яскравішим. Рорі вже бачила його. Невеликий золотий відблиск десь далеко в тунелі. Поверхня. Принаймні вона сподівалася, що це поверхня. Позаду гуркотіла Безодня. Вона більше не приховувалася. Не шепотіла. Не чекала. Вона йшла за ними. Кам'яні стіни тремтіли від кожного її руху.

— Швидше! — крикнула Перша Двері.

Рорі озирнулася. Жінка пливла позаду.

— А ти?

— Я не можу вийти.

— Чому?

Перша Двері усміхнулася.

— Я вже надто довго тут.

— Це не відповідь!

— Для мене — відповідь.

Рорі різко зупинилася. Наолін ледь не врізався в неї.

— Рорі!

— Ми не залишимо її.

Перша Двері похитала головою.

— Залишите.

— Ні.

— Рорі...

— Ти допомогла нам.

— Саме тому я хочу, щоб ви пішли.

Рорі відчула, як Наолін поклав руку їй на плече.

— Вона права.

Рорі подивилася на нього.

— Ти серйозно?

— Так.

— Ти хочеш її тут залишити?

— Ні.

Він подивився на Першу Двері.

— Я хочу забрати її.

Жінка завмерла.

— Наоліне...

— Мій предок залишив тебе тут.

Його голос став тихим.

— Я не збираюся повторювати його помилку.

Рорі відчула, як щось стислося в грудях. Перша Двері опустила погляд.

— Ви не можете мене забрати.

— Чому?

— Бо я частина печаті.

Наолін мовчав.

— Якщо я піду, Безодня піде разом зі мною.

Рорі похитала головою.

— Тоді ми знайдемо інший спосіб.

Перша Двері гірко усміхнулася.

— Ви ще не зрозуміли.

— Що?

— Саме це я казала собі сотні років тому.

Вона подивилася на Рорі.

— «Знайду інший спосіб».

Пауза.

— А потім відкрила двері.

Рорі мовчала.

— І тепер ти хочеш зробити те саме?

— Ні.

Вона подивилася на Наоліна.

— Я хочу зробити те, чого не зробила ти.

— Що?

— Попросити допомоги.

Жінка здивовано подивилася на неї. Рорі взяла Наоліна за руку.

— Ми не будемо робити це самі.

***

Світло попереду згасло. Рорі застигла.

— Що?

Наолін різко озирнувся. Тунель за ними був чорним. Перед ними — теж. Здавалося, весь світ раптом вимкнули.

— Рорі.

— Я тут.

— Не відходь.

— Не збираюся.

Він простягнув руку. Вона взяла її. І тоді в темряві спалахнули очі. Одне. Друге. Третє. Сотні. Вони оточили їх. Перша Двері прошепотіла:

— Вона прийшла.

Наолін виставив руку вперед. Його пазурі висунулися.

— Рорі, за мене.

Вона похитала головою.

— Ні.

— Рорі.

— Поруч.

Він подивився на неї.

— Поруч.

Рорі стала біля нього. Чорні істоти повільно випливали з темряви. Цього разу вони мали людські обличчя. Знайомі. Незнайомі. Деякі були зовсім дітьми. Рорі відчула, як холоне шкіра.

— Це люди?

Перша Двері кивнула.

— Були.

Одна з істот підпливла ближче. На її обличчі з'явилися риси жінки, яку Рорі бачила у своїх видіннях. Перша Двері. Рорі здригнулася.

— Вона може копіювати тебе.

— Вона може копіювати будь-кого.

— Навіть мене?

— Особливо тебе.

Істота усміхнулася. А потім заговорила голосом Рорі.

— Наоліне.

Він не ворухнувся.

— Не слухай.

— Наоліне, я боюся.

Він подивився на Рорі. Справжня Рорі мовчала. Істота продовжила:

— Врятуй мене.

Наолін стиснув кулак.

— Це не вона.

Рорі подивилася на нього.

— Звідки ти знаєш?

— Бо ти ніколи не просиш мене врятувати тебе.

Вона ледь усміхнулася.

— Правильно.

Істота заричала. Її обличчя розірвалося. З нього вирвалася чорна хвиля. Наолін кинувся вперед. Пазурі розсікли воду. Рорі відступила. Але лише на секунду. Вона побачила, як ще одна істота заходить з боку. Прямо до Наоліна.

— Наоліне!

Він не почув. Рорі кинулася вперед. Чорна рука вже торкалася його спини. Рорі вдарила по ній долонею. Знак спалахнув. Істота відлетіла. Наолін обернувся.

— Ти ціла?

— Так.

— Я ж казав триматися позаду.

— А я казала — поруч.

Він подивився на неї.

— Ти неможлива.

— Ти закохався.

— Це моя найбільша проблема.

— Неправда.

— Чому?

Рорі усміхнулася.

— Бо я теж.

На секунду навколо них стало тихо. Навіть Безодня ніби завмерла. А потім Наолін сказав:

— Після цього ми поговоримо.

— Про що?

— Про те, що ти щойно сказала.

— Можливо.

— Рорі.

— Біжимо!

Вона схопила його за руку. І вони рушили вперед.

***

Тунель раптом закінчився. Рорі випливла в простір, який змусив її забути про все. Перед ними було море. Справжнє. Синє. Живе. Воно світилося крізь товщу води. Десь угорі виднівся сонячний промінь.

— Ми повернулися? — прошепотіла Рорі.

Наолін подивився вгору.

— Ні.

— Чому?

Він показав уперед. Там стояла їхня дослідницька станція. Та сама. Її станція. Рорі зблідла.

— Це неможливо.

Вона підпливла ближче. На корпусі був напис: EXP-07.

Її перша експедиція. Три роки тому.

— Це моє обладнання.

— Але воно мало залишитися на поверхні.

— Так.

Вона торкнулася корпусу. Перед очима все потемніло. І Рорі побачила. Себе. Три роки тому. Вона стояла біля цього самого місця. У гідрокостюмі. З камерою. Самотня. Вона повільно опускалася вниз. А потім зупинилася. Перед нею стояла Перша Двері. Рорі почула власний голос:

— Хто ви?

Перша Двері відповіла:

— Ти ще не повинна мене пам'ятати.

— Чому?

— Бо якщо згадаєш зараз, вона прокинеться.

Рорі у видінні озирнулася.

— Хто?

Перша Двері подивилася вниз.

— Безодня.

Видіння змінилося. Рорі побачила себе біля чорних дверей. А поруч... Наолін. Але не справжній. Його предок. Він стояв навпроти Першої Двері. Вони сперечалися.

— Ти не можеш її закрити! — говорив він.

— Можу.

— Я поверну їх.