Глава 37. Остання межа

Перша Двері сказала це тихо. Але Рорі почула.

— Тепер вона почне полювати.

Наолін одразу випростався.

— На кого?

Жінка подивилася на нього. Потім на Рорі.

— На вас обох.

Навколо них чорне море здригнулося. Десь далеко пролунав глухий удар. Потім ще один. І ще. Наче величезне серце билося під самою Безоднею. Рорі відчула, як Наолін сильніше стиснув її руку.

— Нам треба звідси йти.

Перша Двері похитала головою.

— Ви вже не можете просто піти.

— Чому?

— Бо вона відчула ваш вибір.

Рорі насупилася.

— І що це означає?

— Ви перестали бути двома окремими людьми для неї.

Жінка подивилася на їхні переплетені пальці.

— Тепер вона бачить вас як одне ціле.

Наолін тихо видихнув.

— Чудово.

Рорі глянула на нього.

— Що?

— Я завжди мріяв, щоб якась древня Безодня вирішила, що ми нероздільні.

Вона ледь усміхнулася.

— Ти міг би бути трохи романтичнішим.

— Я намагаюся.

— Погано виходить.

— Зате чесно.

Їхня коротка усмішка згасла, коли знизу пролунав новий удар. Цього разу сильніший. Чорна вода під ними піднялася. Перша Двері відступила.

— Вона йде.

Рорі повернулася до темряви.

— Ти можеш її зупинити?

— Ні.

— А ми?

— Теж ні.

Наолін різко подивився на неї.

— Тоді хто?

Жінка відповіла:

— Ніхто.

Рорі застигла.

— Це не відповідь.

— Саме тому ви досі не зрозуміли.

Перша Двері підійшла ближче.

— Безодню не можна перемогти.

— Ми це вже чули.

— Ні. – Її погляд став серйозним. — Ви чули, що її не можна перемогти силою.

Вона торкнулася чорного каменю у своїй руці.

— Але ніхто не казав, що її потрібно перемагати.

Рорі насупилася.

— Тоді що нам робити?

— Перестати бути її частиною.

Наолін мовчав. Рорі теж. Потім вона зрозуміла.

— Дев'ять Дверей.

Перша Двері кивнула.

— Кожна пара грала за її правилами.

— Вони намагалися закрити її.

— Так.

— А коли не виходило...

— Один із них відкривав двері. Через любов. Через страх. Через втрату. Через бажання повернути минуле.

Рорі подивилася на Наоліна.

— Тобто весь цикл був побудований на одному й тому самому.

Він завершив:

— Хтось хотів повернути те, що вже неможливо повернути.

Перша Двері кивнула.

— Саме так.

Наолін опустив погляд.

— Мого предка.

— Так.

— Він хотів повернути тебе.

Жінка не відповіла. Рорі дивилася на неї.

— А ти хотіла повернути його?

Перша Двері заплющила очі.

— Хотіла.

У її голосі вперше з'явилася втома.

— І саме тому ми програли.

Тиша. Рорі підійшла ближче.

— А що буде, якщо ми не спробуємо повернути нікого?

Перша Двері відкрила очі.

— Тоді Безодня втратить причину тримати вас.

— І відпустить?

— Якщо ви зможете змусити її повірити, що вам нічого від неї не потрібно.

Наолін похитав головою.

— Вона не повірить.

— Тоді прикладіть більше зусиль.

Раптом позаду них щось прошипіло. Рорі різко обернулася. Чорна вода піднялася стіною. На поверхні з'явилося обличчя. Наолінового батька.

— Сину.

Наолін завмер. Рорі побачила, як змінилося його обличчя. Біль.

— Батьку...

Фігура усміхнулася.

— Я чекав на тебе.

Наолін зробив крок. Рорі схопила його за руку.

— Не треба.

— Це він.

— Ні.

— Рорі...

— Це не твій батько.

Фігура повернула голову.

— Ти не знаєш, про що говориш.

Рорі подивилася на нього.

— Тоді скажи мені щось таке, що знає тільки Наолін.

Фігура мовчала.

— Розкажи йому щось особисте. Назви його ім'ям, яким називав тільки ти.

Нічого. Рорі усміхнулася.

— Я так і думала.

Обличчя розтягнулося. Рот став неприродно широким.

— Розумна.

Істота кинулася на них. Наолін миттєво відштовхнув Рорі. Його пазурі вискочили. Він ударив. Чорна вода вибухнула. Але цього разу істота не відступила. Вона обвила його руку.

— Наоліне!

Він спробував вирватися. Не зміг. Чорні нитки почали підійматися по його плечу.

— Рорі, назад!

— Ні!

— Відійди!

— Ти сам казав, що я повинна бути поруч!

Він рикнув.

— Це не той момент!

— А коли буде?!

Рорі побігла до нього. Наолін намагався звільнитися.

— Не підходь!

— Замовкни!

Вона схопила його за руку. І в ту ж секунду знак на її долоні спалахнув. Чорні нитки завмерли. Рорі відчула їх. Не руками. Наче думками. Страх. Гнів. Самотність. Тисячі голосів. Тисячі людей. І раптом серед них один голос. Жіночий. Знайомий.

— Рорі.

Вона завмерла.

— Сестра?

Наолін подивився на неї.

— Що?

— Я її чую.

Темрява навколо них здригнулася.

— Рорі, не слухай.

Але голос повторився.

— Я тут.

Рорі заплющила очі.

— Де?

— Не шукай мене.

— Чому?

Пауза.

— Бо вона використовує мене, щоб знайти тебе.

Рорі розплющила очі.

— Наоліне.

— Я чув.

— Вона ще жива.

Він завмер.

— Що?

— Твоя сестра.

Наолін дивився на неї.

— Звідки ти...

— Вона сказала, що Безодня використовує її.

Його погляд став жорстким.

— Я піду за нею.

Рорі похитала головою.

— Ні.

— Рорі.

— Якщо ти підеш, вона отримає саме те, чого хоче.

— Це моя сестра.

— Я знаю.

Вона стиснула його руку.

— Але якщо вона справді ще там, ми її заберемо.

— Разом.

— Разом.

І раптом чорні нитки відпустили його. Наолін упав на коліно. Рорі присіла поруч.

— Ти цілий?

— Так.

— Точно?

— Так.

— Дай руку.

— Рорі...

— Дай.

Він простягнув долоню. На ній залишився чорний слід. Рорі торкнулася його.

— Це зникне?

Наолін подивився на неї.

— Не знаю.

— Твоя улюблена відповідь.