Глава 36. Не відпускай мене

Першою Рорі відчула не страх. Холод. Він прийшов знизу. Пробрався крізь воду, крізь одяг, крізь шкіру й дістався самого серця. Рорі стиснула руку Наоліна.

— Що це?

Він не відповів. Бо теж не знав. Чорне море перед ними більше не було нерухомим. Воно рухалося. Повільно. Величезними колами. Наче щось під його поверхнею поверталося уві сні. А потім піднялося. Спочатку з'явилася рука. Величезна. Нелюдська. Її пальці були довшими за все тіло Рорі. Потім друга. Потім щось схоже на голову. Але Рорі не змогла зрозуміти, де в нього обличчя. Воно змінювалося. Одну секунду вона бачила чоловіка. Наступної — жінку. Потім дитину. Потім десятки облич одночасно. І всі вони дивилися на неї.

— Наоліне...

— Я бачу.

Його голос був тихим. Надто тихим. Рорі знала цей тон. Так він говорив, коли був наляканий настільки, що не дозволяв собі це показати.

— Не відпускай мене, — повторив він.

— Не відпущу.

І тоді істота заговорила. Не голосом. Спогадами. Рорі раптом опинилася на поверхні. Вона стояла біля свого дослідницького судна. Сонце. Вітер. Крики команди. Звичайний день. Нормальний світ. Її світ.

— Рорі!

Вона обернулася. На палубі стояв Наолін. Але він був людиною. Без хвоста. Без луски. Без гострих зубів. У звичайному одязі. Він усміхався.

— Ти довго.

Рорі завмерла.

— Це не справжнє.

— Звідки ти знаєш?

Він підійшов ближче.

— Ти хотіла цього.

— Ні.

— Хотіла.

Він торкнувся її руки. Тепло. Справжнє тепло. Рорі відсмикнула пальці.

— Ти не він.

Його обличчя змінилося. Усмішка зникла.

— Чому?

— Бо справжній Наолін ніколи не сказав би, що все просто.

Він завмер. А потім його обличчя почало тріскатися. Наче скло. Рорі відступила.

— Ні...

Обличчя розсипалося. Під ним була темрява. І голос:

— Ти боїшся втратити його.

Рорі стиснула кулаки.

— Покажися.

— Ти боїшся, що він стане таким самим, як його предок.

— Замовкни.

— Бо знаєш, що любов змушує людей робити найгірші речі.

— Замовкни!

Темрява рвонула до неї. Рорі прокинулася. Вона стояла посеред чорного моря. Наолін тримав її за плечі.

— Рорі!

Вона різко вдихнула.

— Ти...

— Я тут.

Вона схопила його за руку.

— Ти справжній?

Він завмер. А потім притулив її долоню до своєї грудей. Серце билося. Швидко. Сильно.

— Перевір сама.

Рорі заплющила очі.

— Це було...

— Видіння.

— Воно показало мені тебе.

— Мені теж.

Рорі відкрила очі.

— Що ти бачив?

Наолін мовчав.

— Наоліне.

— Тебе.

— Що зі мною?

Він подивився їй прямо в очі.

— Ти стояла по той бік дверей.

Рорі відчула, як холоне живіт.

— І?

— Я відкрив їх.

Вона мовчала.

— Що було далі?

Його пальці сильніше стиснули її руку.

— Ти зникла.

Рорі підняла вільну руку й торкнулася його щоки.

— Я тут.

Він накрив її долоню своєю.

— Зараз.

— І залишуся.

— Ти не можеш цього обіцяти.

— Можу.

— Рорі...

— Я не обіцяю, що нічого не станеться.

Вона зробила крок ближче.

— Я обіцяю, що не піду добровільно.

Наолін довго дивився на неї.

— Цього мені достатньо.

Позаду них пролунав голос Першої Двері.

— Ви вже зрозуміли.

Вони обернулися. Жінка стояла на чорній воді. Її біле волосся плавало навколо обличчя.

— Що?

— Чому воно вас не вбиває.

Рорі насупилася.

— Тоді чому?

Перша Двері подивилася на їхні руки.

— Бо Безодня не хоче вас убити.

— Тоді чого вона хоче?

— Повторення.

Наолін зробив крок уперед.

— Повторення чого?

— Дев'яти разів.

Рорі відчула, як знак на долоні почав пекти.

— Дев'ять Дверей.

— Дев'ять пар.

— І дев'ять провалів, — додав Наолін.

Перша Двері кивнула.

— Ні.

Він нахмурився.

— Ні?

— Дев'ять виборів.

Рорі подивилася на неї.

— Ти хочеш сказати, що вони не провалилися?

— Вони зробили вибір.

— І відкрили Безодню.

— Саме так.

Наолін стиснув щелепу.

— Тоді що від нас хоче ця?

Перша Двері подивилася вниз. Чорна вода заворушилася.

— Вона хоче, щоб ви зробили той самий вибір.

— Який?

Жінка підняла очі.

— Щоб один із вас відпустив іншого.

Рорі завмерла. Наолін одразу похитав головою.

— Ні.

— Ви думаєте, що ваш зв'язок — ваша сила. – Перша Двері говорила тихо. — Але Безодня бачить його як слабкість.

— Вона помиляється.

— Тоді доведіть.

Чорна вода раптом піднялася навколо них. Наолін схопив Рорі за талію.

— Не відпускай!

— Не збиралася!

Їх розділило. Рорі відчула, як пальці вислизають.

— Наоліне!

Він рвонувся до неї. Але між ними виникла чорна стіна. Рорі вдарила по ній долонею.

— Ні!

На іншому боці Наолін теж ударив по темряві.

— Рорі!

Вона бачила його. Чула. Але не могла дістатися. І тоді Безодня прошепотіла:

— Відпусти.

Рорі похитала головою.

— Він загине через тебе.

— Ні.

— Ти вже привела його сюди.

— Ні.

— Його предок загинув через Двері.

Рорі стиснула зуби.

— Він не його предок.

— Його кров.

— Але не його вибір.

Темрява затихла. На секунду. Потім заговорила знову:

— Тоді зроби свій.

Рорі подивилася на Наоліна. Він стояв по той бік. На його обличчі була кров. Але він не відступав.

— Рорі!

— Я тут!

— Що б ти не чула — не слухай!

Вона усміхнулася. Навіть зараз. Навіть посеред Безодні. Він залишався ним.

— Наоліне!

— Що?!

— Я люблю тебе!

Він завмер. Рорі сама не очікувала, що скаже це вголос. Але слова вже прозвучали. Темрява навколо них здригнулася. Наолін дивився на неї так, ніби забув, як дихати.

— Що ти сказала?

Рорі засміялася крізь сльози.

— Не змушуй мене повторювати!