Глава 35. Безодня прокидається

— Біжіть.

Голос сестри Наоліна ще лунав у голові Рорі, коли земля під ними розкололася.

— Зараз! — крикнув Наолін.

Він смикнув її за руку. Вони побігли. Позаду почав руйнуватися храм. Кам'яні колони падали одна за одною, здіймаючи хмари темного піску. Вулиця під ногами тріскалася, а з розколин виривалися чорні струмені води.

— Куди?! — крикнула Рорі.

— Не знаю!

— Знову?!

— Хочеш, щоб я збрехав?!

— Ні!

— Тоді біжи!

Рорі ледве стримала нервовий сміх. Навіть зараз. Навіть тут. Він залишався Наоліном. Вони звернули за зруйновану будівлю. Попереду був вузький прохід.

— Туди!

— Це тупик!

— Знаю!

— Тоді навіщо?!

Наолін різко зупинився. Рорі врізалася в нього.

— Ай!

— Тихо.

Він підняв руку. За стіною щось рухалося. Повільно. Важко. Наче велетенське тіло пропливало крізь каміння. Рорі перестала дихати.

— Воно тут?

Наолін кивнув.

— Так.

— Що саме?

Він подивився на неї.

— Те, чого боялися всі хранителі.

З-за стіни пролунав низький гул. Каміння затремтіло. Рорі прошепотіла:

— Ти знаєш, що це?

— Ні.

— Але твої предки знали?

— Думаю, так.

— А що вони казали?

Наолін повільно видихнув.

— Що Безодня не є місцем.

Рорі насупилася.

— А чим?

— Станом.

Вона кілька секунд дивилася на нього.

— Це взагалі нічого не пояснює.

— Згоден.

Гул повторився. Цього разу ближче. Наолін стиснув її руку.

— Треба рухатися.

— Куди?

Він подивився вгору.

— На поверхню.

— Тут немає поверхні.

— Тоді створимо її.

Рорі кліпнула.

— Ти зараз серйозно?

— Так.

Він поклав долоню на стіну. Знак на його грудях засвітився. Камінь під рукою почав світитися. Рорі відступила.

— Що ти робиш?

— Не знаю.

— Це вже стає твоєю улюбленою відповіддю.

— Рорі.

— Добре, мовчу.

Світло посилилося. Стіна перед ними розійшлася. За нею відкрився тунель. Але він був не кам'яним. Його стіни світилися золотими прожилками. На них були зображені люди. Русали. Двері. І щось величезне за ними. Рорі підійшла ближче.

— Це Безодня?

— Думаю.

— Ні.

Вона торкнулася малюнка.

— Це не вона.

— Що тоді?

Рорі провела пальцями по зображенню.

— Це те, що вони боялися побачити.

На стіні була істота. Вона не мала чіткої форми. Наче величезна тінь, що складалася з безлічі тіл. Рот. Очі. Руки. Крила. І навколо неї — дев'ять людей. Дев'ять Дверей. Але вони не тікали. Вони стояли перед нею. Разом.

— Вони не боролися з нею, — прошепотіла Рорі.

Наолін підійшов ближче.

— Що?

— Подивись.

Вона вказала на малюнок.

— Вони тримаються за руки.

Наолін завмер. Точно так само, як вони.

— Вони не закривали Безодню силою.

— Тоді чим?

Рорі подивилася на нього.

— Вибором.

Наолін похитав головою.

— Але чому тоді все пішло не так?

Рорі перевела погляд на останню сцену. Там одна пара стояла окремо. Чоловік відійшов від жінки. А за ним відкрилася чорна тріщина.

— Ось.

Наолін нахилився.

— Він відпустив її.

— Так.

— І після цього...

Рорі кивнула.

— Безодня відкрилася.

Гул пролунав знову. Але тепер він був іншим. Не злий. Сумний. Рорі підняла голову.

— Ти це чув?

— Так.

— Вона... плаче?

Наолін подивився на неї.

— Рорі, це неможливо.

— Ми давно перестали жити за правилами «можливо».

Вона рушила далі.

— Почекай.

Наолін наздогнав її.

— Ти не повинна йти першою.

— Чому?

— Бо це місце реагує на тебе.

— Воно реагує і на тебе.

— Саме тому.

Вона зупинилася.

— Наоліне.

— Що?

— Я не хочу, щоб ти весь час ішов переді мною.

Він насупився.

— Чому?

— Бо я не хочу бачити твою спину.

— А що ти хочеш бачити?

Рорі підійшла ближче.

— Тебе.

Він мовчав.

— Поруч.

Наолін кілька секунд дивився на неї. Потім простягнув руку.

— Тоді поруч.

Рорі взяла її. І вони пішли разом.

***

Тунель закінчився раптово. Перед ними відкрився простір. Величезний. Настільки великий, що Рорі не могла побачити його меж. Внизу лежав океан. Але не той, який вона знала. Він було чорним. Повністю нерухомим. І в його центрі стояло щось схоже на острів. На ньому знаходилася величезна фігура. Рорі спочатку подумала, що це статуя. Потім вона побачила очі. Вони відкрилися. Наолін миттєво став перед нею.

— Назад.

Рорі не рухалася.

— Наоліне...

— Назад.

— Це не Тінь.

— Я знаю.

— Тоді що?

Величезна істота повільно підняла голову. Вода навколо неї здригнулася. І голос пролунав прямо в їхніх головах.

— Двері.

Рорі відчула біль у долоні.

— Це я.

— Так.

— Ти знаєш мене?

— Я знав тебе до того, як ти народилася.

Наолін стиснув щелепи.

— Не говори з нею.

Істота повернула голову.

— Хранитель.

— Не називай мене так.

— Ти носиш його кров.

— Я не він.

— Ні. Ти той, хто прийшов після нього.

Наолін завмер. Рорі відчула, як він напружився.

— Що ти знаєш про мою родину?

— Все.

— Тоді скажи.

— Твій предок відкрив двері.

Рорі подивилася на Наоліна. Він не відвів погляду.

— Навіщо?

— Він хотів повернути тих, кого втратив.

Рорі тихо запитала:

— Кого?

Істота відповіла:

— Її.

Перед ними з'явилося світло. У ньому проступило жіноче обличчя. Перша Двері. Рорі завмерла.

— Він любив її.

— Так.

— І через це відкрив двері?

— Так.

Наолін заплющив очі.

— Тоді чому моя родина казала, що він був героєм?

Істота мовчала.

— Відповідай.

— Бо правда була небезпечнішою за брехню.

Рорі подивилася на Наоліна. Він виглядав так, ніби отримав удар. Вона взяла його за руку.