Глава 34. Те, що ми втратили

Безодня вдихнула. І світ здригнувся. Рорі навіть не встигла відчути страх. Земля під ногами розкололася.

— Наоліне!

Він рвонув її на себе. Вони впали на каміння саме в ту мить, коли площа за ними провалилася вниз. Чорна прірва розкрилася просто посеред древнього міста. Звідти вирвалася вода. Але не звичайна. Вона була чорною. Густою. Живою. І неслася вгору, наче хтось перевернув саме море. Наолін прикрив Рорі собою.

— Не дивись.

— Я не дитина!

— Знаю.

Він підняв голову.

— Але це може тебе побачити.

Рорі завмерла.

— Що саме?

Відповідь прийшла сама. З глибини пролунав звук. Не рев. Не крик. Швидше... подих. Величезний. Повільний. Нелюдський. Рорі відчула, як знак на її долоні запалав.

— Воно мене вже бачить.

Наолін подивився на неї.

— Тоді дивись на мене.

— Що?

— На мене, Рорі.

Вона зустріла його погляд.

— Не на нього.

Його пальці торкнулися її щоки.

— На мене.

Рорі кивнула. І в ту саму мить знизу пролунало:

— Рорі...

Вона застигла. Цей голос. Вона знала його. Не сестра Наоліна. Не Тіні. Хтось інший. Хтось, кого вона чула дуже давно. Під час першого занурення. Коли всі прилади почали збоїти. Коли температура різко впала. Коли вона вперше подумала, що в темряві хтось стоїть.

— Я чула цей голос, — прошепотіла вона.

Наолін напружився.

— Де?

— На першому зануренні.

Голос повторив:

— Рорі...

Вона заплющила очі. І побачила. Себе. Три роки тому. Молоду, налякану, але вперту. Вона пливла біля скелястої стіни. Її ліхтар вирізав із темряви лише кілька метрів простору. На екрані миготіли цифри. 68 метрів. І тоді... щось пройшло повз неї. Вона повернула голову. Нічого. Тільки темрява. Потім на склі з'явилася долоня. Не її. Жіноча. З таким самим знаком. Рорі уві сні тоді прошепотіла:

— Хто ти?

Жінка по той бік скла відповіла:

— Ти запізнилася.

Спогад змінився. І тепер Рорі побачила інше. Ту саму жінку. Але поруч із нею стояв чоловік. Хранитель. Предок Наоліна. Вони сперечалися.

— Ти не можеш залишити її тут.

— Якщо вона повернеться, двері відкриються.

— Тоді знищ їх.

— Не можна.

— Чому?

Чоловік мовчав. Жінка підійшла ближче.

— Ти її любиш.

Він відвів погляд.

— Саме тому я не можу її втратити.

Рорі різко розплющила очі.

— Наоліне.

— Я тут.

Вона дивилася на нього.

— Твій предок...

— Що?

— Він знав Першу Двері.

Наолін завмер.

— Звідки?

— Я бачила їх.

— У спогаді?

— Не знаю.

Вона торкнулася скроні.

— Це було так, ніби я була там.

Наолін дивився на неї кілька секунд. Потім тихо сказав:

— Я тобі вірю.

Рорі видихнула.

— Навіть якщо це неможливо?

— Особливо тоді.

Вона ледь усміхнулася.

— Ти стаєш надто хорошим.

— Не звикай.

***

Місто продовжувало руйнуватися. Вулиці зникали під чорною водою. Старі будинки падали. Але серед хаосу Рорі побачила дещо інше. Людей. Вони стояли у вікнах. На дахах. На площах. Сотні. Тисячі. І всі дивилися на неї.

— Наоліне...

— Бачу.

— Вони живі?

— Не знаю.

Одна дівчина вийшла на вулицю. Вона була дуже молода. Майже дитина. Її волосся плавало навколо обличчя, хоча течії не було. Вона підійшла ближче.

— Ти повернулася.

Рорі завмерла.

— Ми вже це чули.

Дівчина похитала головою.

— Ні.

— Тоді що?

— Ти повернулася за тим, кого залишила.

Рорі відчула холод.

— Я нікого тут не залишала.

Дівчина подивилася на Наоліна.

— Ти залишила його.

Наолін нахмурився.

— Кого?

Дівчина усміхнулася.

— Того, хто відкрив двері.

Рорі серце пропустило удар.

— Це був не Наолін.

— Ні.

— Тоді хто?

Дівчина підняла руку. Показала вперед. На іншому боці площі стояв чоловік. Високий. Темне волосся. Широкі плечі. Схожий на Наоліна. Але старший. Набагато старший. Наолін різко вдихнув.

— Батько.

Рорі повернулася до нього.

— Ти впевнений?

Він не відповів. Постать зробила крок. І ще один. Наолін завмер.

— Він загинув.

— Можливо, — сказала дівчина.

— Я був там.

— Ти був біля його тіла.

Наолін стиснув кулаки.

— Це не він.

Постать зупинилася.

— Ти завжди був упертим, синку.

Рорі відчула, як Наолін різко зблід.

— Не називай мене так.

Чоловік усміхнувся.

— Ти навіть не пам'ятаєш.

— Чого?

— Як я відкрив двері.

Тиша. Наолін дивився на нього.

— Ти цього не робив.

— Ти впевнений?

— Так.

— Тоді чому Тіні знають твоє ім'я?

Рорі втрутилася:

— Бо ти їхній хранитель.

Чоловік подивився на неї. Його очі стали темними.

— Ні.

Пауза.

— Він не хранитель.

Рорі відчула, як у грудях стискається.

— Тоді хто він?

— Син того, хто зрадив.

Наолін зробив крок вперед.

— Не смій.

— Ти все життя думав, що твій рід охороняв двері.

Чоловік усміхнувся.

— Насправді ми їх охороняли від тих, хто хотів повернутися.

Рорі насупилася.

— Хто?

Погляд чоловіка зупинився на ній.

— Ти.

Тиша.

— Я?

— Твоя кров.

— Я не розумію.

— І не повинна.

Наолін став перед нею.

— Досить.

Чоловік подивився на нього.

— Ти завжди її захищав.

— Я захищатиму її й зараз.

— Навіть якщо вона стане причиною твоєї смерті?

Наолін не відповів. Рорі вийшла з-за його плеча.

— Він не помре через мене.

— Звідки така впевненість?

— Бо я не дозволю.

Чоловік засміявся.

— Саме це сказала Перша Двері.

Рорі завмерла.

— Що з нею сталося?

Усмішка зникла з його обличчя.

— Вона обрала тебе.

— Я навіть не народилася.

— Для тебе — ні.

— Для них — так.

Рорі відчула, як у голові починає шуміти.