Глава 33. Між світлом і тінню

Світло на грудях Наоліна згасло першим. Знак на долоні Рорі — другим. І місто знову стало тихим. Надто тихим. Рорі повільно опустила руку.

— Що це було?

Наолін не відповів. Він дивився на місце, де ще секунду тому світився знак.

— Наоліне?

— Я не знаю.

Рорі підняла брову.

— Ти сьогодні підозріло часто це кажеш.

— Тому що сьогодні вперше в житті я справді не знаю, що відбувається.

— Заспокоює.

Він глянув на неї.

— Я можу збрехати, якщо тобі буде спокійніше.

Рорі не стримала короткої усмішки.

— Ні. Дякую. Одного брехуна у цьому місті нам уже вистачає.

Наолін ледь усміхнувся. Але його погляд знову став серйозним.

— Нам потрібно знайти Тарена.

— Якщо це справді Тарен.

— Це був не він.

— Знаю.

Вони рушили вперед. Еліан залишилася позаду.

— Ти не йдеш?

Рорі обернулася. Жінка стояла біля входу до храму.

— Ні.

— Чому?

— Бо я вже зробила свою частину.

— Яку?

Еліан подивилася на неї.

— Показала тобі, чого вони хочуть.

Рорі відчула неприємний холод.

— А чого вони хочуть насправді?

Еліан мовчала.

— Еліан.

— Ти думаєш, що Тіні хочуть вийти.

— Так.

— Це правда.

Рорі кивнула.

— Але це не вся правда.

Наолін зупинився.

— Тоді скажи всю.

Еліан подивилася на нього.

— Вони не хочуть вийти у ваш світ. Вони хочуть повернутися у свій.

Рорі насупилася.

— А різниця?

Еліан усміхнулася сумно.

— Величезна.

Вона підняла руку й указала на місто.

— Це був їх світ.

Рорі подивилася на старі будинки.

— Тіні жили тут?

— Не такі, якими ти їх бачиш зараз.

— А які?

Еліан зробила паузу.

— Вони були людьми.

Рорі застигла.

— Що?

— Не всі.

— Але...

— Частина Тіней — це ті, хто відкрив двері й не зміг повернутися.

Наолін похмуро запитав:

— А решта?

— Решта — те, що вони знайшли по той бік.

Рорі відчула, як шкіра вкривається мурашками.

— Тоді моя сестра...

— Твоя сестра ще не втрачена.

Рорі різко повернула голову.

— Ти знаєш, де вона?

Еліан подивилася на Наоліна.

— Знаю.

Він зробив крок до неї.

— Де?

— Там, де починається шлях назад.

— Покажи.

— Не можу.

— Чому?

— Бо шлях відкривається тільки для тих, хто вже заплатив ціну.

Рорі відчула, як Наолін напружився.

— Яку ціну?

Еліан подивилася на нього.

— Ти вже знаєш.

Він мовчав.

— Ні, — сказала Рорі. — Не знаю.

Еліан перевела погляд на неї.

— Ти.

Рорі застигла.

— Що?

— Для Наоліна ціна — ти.

Наолін різко повернувся до неї.

— Ні.

Еліан продовжила:

— Не твоя кров. Не твоя сила. Твоє рішення.

Рорі повільно видихнула.

— Тобто якщо я піду далі...

— Він піде за тобою.

— А якщо я повернуся?

— Він повернеться з тобою.

Наолін гірко усміхнувся.

— І де тут ціна?

Еліан подивилася прямо йому в очі.

— Ти ще не зрозумів. – Вона підійшла ближче. — Двері не дозволять вам обом повернутися такими, якими ви прийшли.

***

Вони пішли без Еліан. Рорі довго мовчала. Наолін теж. Місто навколо них було майже примарним. Час від часу у вікнах з'являлися силуети. Хтось спостерігав. Хтось ішов за ними. А хтось просто стояв у темряві. Рорі нарешті не витримала.

— Ти боїшся?

— Так.

Вона повернулася до нього.

— Ти навіть не будеш удавати, що ні?

— Ні.

— Чому?

Наолін подивився вперед.

— Бо зараз я не боюся за себе.

Вона зрозуміла.

— За мене.

— Так.

Рорі зупинилася. Він відплив трохи далі, перш ніж зрозумів, що вона більше не поруч. Обернувся.

— Що?

— Іди сюди.

Він підійшов.

— Навіщо?

— Просто.

Рорі взяла його за руку.

— Якщо ми вже застрягли в місті, яке хоче нас убити, я хочу хоча б не сваритися кожні п'ять хвилин.

Наолін подивився на їхні руки.

— Ти серйозно?

— Ні. Я дуже серйозно.

Він тихо засміявся. Рорі давно не чула цього звуку. І раптом зрозуміла, наскільки сильно скучила за ним. Не за його силою. Не за тим, як він її захищав. За ним. Саме ним.

— Що? — запитав Наолін.

— Нічого.

— Ти дивишся на мене.

— Мені не можна?

— Можна.

Він нахилився трохи ближче.

— Мені подобається.

Рорі усміхнулася.

— Самовпевнений.

— Ти вже це казала.

— І буду казати.

— Тоді мені доведеться щоразу доводити протилежне.

— Як?

— По-різному.

Вона закотила очі.

— Ти жахливий.

— Але ти досі тримаєш мене за руку.

Рорі подивилася вниз. Вона справді не відпустила.

— Можливо, мені просто страшно.

Наолін перестав усміхатися.

— Тоді тримай. – Його пальці переплелися з її — Скільки потрібно.

Рорі підняла очі. І цього разу сама нахилилася ближче. Їхні лоби торкнулися.

— Не роби так.

— Як?

— Не будь таким.

— Яким?

— Таким, через кого мені стає складно думати.

Наолін тихо засміявся.

— Нарешті проблема не тільки в мені.

Вона легко штовхнула його плечем.

— Ідіот.

— Твій.

Рорі завмерла. Слово прозвучало занадто природно. Занадто щиро. Наолін не виправився. Не забрав його.

— Твій, — повторив він тихіше.

Рорі нічого не сказала. Просто стиснула його руку.

***

Через кілька хвилин вони знайшли площу. У центрі стояв величезний камінь. На ньому були вирізані імена. Рорі підійшла ближче.

— Тут люди.

— Двері, — сказав Наолін.

— Дев'ять.

Вона провела пальцем по першому імені. Потім по другому. Третьому. Восьмому. А на дев'ятому зупинилася. Там не було імені. Тільки символ. Той самий, що світився на її долоні. Рорі повільно відступила.

— Це я?