Глава 32. Ціна дверей

Темрява поглинула їх. Не різко. Не так, як Рорі очікувала. Вона просто зробила ще один крок — і світ за спиною зник. Вода стала іншою. Холоднішою. Густішою. Навіть звук змінився. Вона більше не чула власного дихання крізь маску, хоча чудово відчувала повітря в легенях. Не чула Тарена. Не чула нічого. Тільки власне серцебиття. І руку Наоліна у своїй. Рорі озирнулася.

— Наоліне?

— Я тут.

Його голос був зовсім поруч. Вона стиснула його пальці.

— Де Тарен?

Пауза.

— Не знаю.

Рорі різко обернулася.

— Що означає «не знаю»?

— Двері розділили нас.

— Ти бачив, куди він пішов?

— Ні.

— Чудово.

— Рорі.

— Що?

— Не відпускай мене.

Вона ледь усміхнулася.

— Здається, цього разу це ти просиш мене не відпускати.

— Цього разу я маю на це причину.

— Яку?

Наолін подивився в темряву.

— Я не чую моря.

Рорі завмерла. Він мав рацію. За дверима не було течії. Не було тиску. Не було звичного підводного руху. Вони ніби опинилися не під водою, а всередині чогось, що лише нагадувало воду.

— Тоді де ми?

— Не знаю.

Це слово від Наоліна прозвучало дивніше, ніж будь-яка Тінь. Рорі озирнулася. Попереду поступово проступили обриси. Стіни. Колони. Будинки. Вулиці. Ціле місто. Старе. Неймовірно старе. І воно було освітлене сотнями блідих вогників, що плавали в повітрі, наче маленькі зірки. Рорі повільно видихнула.

— Це...

— Старе місто.

— Те, що ми бачили за дверима?

— Так.

Вона зробила крок уперед. На одному з будинків ще зберігалися символи. Рорі впізнала їх.

— Я бачила це.

Наолін повернувся до неї.

— Де?

— У своїх записах.

Вона провела пальцями над каменем.

— На першій експедиції.

Наолін напружився.

— Ти була тут.

— Не зовсім.

— Тоді поясни.

— Я не знаю.

Вона замовкла. Потім подивилася на нього.

— Але тепер починаю згадувати.

У її голові щось ворухнулося. Не спогад. Відчуття. Наче вона стояла тут раніше. Наче знала цю вулицю. Ці будинки. Цю тишу.

— Сюди, — прошепотіла вона.

— Ти знаєш дорогу?

— Ні.

— Тоді чому йдеш?

Рорі подивилася вперед.

— Бо здається, що це місце знає мене.

Наолін нічого не сказав. Він просто пішов поруч.

***

Вони пройшли кілька сотень метрів.  Рорі дедалі сильніше відчувала дивне тяжіння. Не до дверей. Не до Тіней. До центру міста. Там височіла величезна споруда. Кругла. Схожа на храм. На її вершині був вирізаний знак. Дві половини кола, з'єднані тонкою лінією.

— Це знак двох ключів, — сказав Наолін.

— Звідки ти знаєш?

— Я бачив його в архівах.

— Ні.

Вона підійшла ближче.

— Це не знак двох ключів.

Наолін насупився.

— Що?

Рорі провела пальцем по каменю.

— Тут три лінії.

Він підійшов. Тепер бачив. Одна була майже стерта. Але вона була. Третя.

— Три...

— У наших записах було сказано, що третього ключа не існує.

— Можливо, вони помилялися.

— Або хтось хотів, щоб ми так думали.

Наолін торкнувся третьої лінії. І камінь загорівся. Рорі відсахнулася. Наолін різко відступив разом із нею. З глибини храму пролунав голос.

— Два ключі відкривають шлях.

Пауза.

— Третій визначає ціну.

Рорі відчула, як холоне кров.

— Хто ти?

— Той, хто пам'ятає.

— Пам'ятає що?

— Першу ціну.

Наолін ступив перед Рорі.

— Покажися.

Темрява всередині храму ворухнулася. Із неї вийшла постать. Людина. Ні. Русалка. Жінка. Її волосся було довгим і майже білим, а шкіра — настільки блідою, що здавалася прозорою. А очі... Рорі знала ці очі.

— Це ти.

Жінка подивилася на неї.

— Нарешті.

Наолін різко напружився.

— Хто ти?

Жінка не відповіла. Вона дивилася тільки на Рорі.

— Ти дуже схожа на неї.

— На Першу Двері?

Жінка усміхнулася.

— Ні.

Рорі відчула тривогу.

— Тоді на кого?

— На себе.

Вона зробила крок ближче.

— І саме це її найбільше лякало.

Рорі насупилася.

— Хто ти?

— Та, хто була до сестри Наоліна.

Наолін застиг.

— Неможливо.

Жінка перевела погляд на нього.

— Ти думав, що твоя сестра була першою?

Він мовчав.

— У твоїй родині багато чого переписали, Наоліне.

Його голос став холодним.

— Назви своє ім'я.

— Еліан.

Рорі відчула, як Наолін напружився.

— Еліан...

— Ти знаєш це ім'я.

— З архівів.

— Ні. – Жінка усміхнулася. — Від крові.

Рорі подивилася на Наоліна. Він не відвів погляду.

— Еліан була хранителькою до того, як наш рід став охороняти двері.

— Що з тобою сталося? — запитала Рорі.

Еліан подивилася кудись за неї.

— Я відкрила їх.

Тиша.

— Навіщо?

— Бо думала, що зможу врятувати тих, хто був усередині.

— І?

— Вони врятувалися.

Рорі не зрозуміла.

— А ти?

Еліан подивилася їй прямо в очі.

— Я заплатила.

Наолін зробив крок уперед.

— Чим?

Еліан перевела погляд на нього.

— Своєю пам'яттю.

Рорі відчула холод.

— Тому ти пам'ятаєш усе?

— Ні.

Еліан усміхнулася сумно.

— Саме тому я пам'ятаю тільки те, що Тіні хочуть, щоб я пам'ятала.

Рорі зрозуміла.

— Вони переписують спогади.

— Так.

— Тоді як нам знати, що ти говориш правду?

— Ніяк.

Наолін подивився на неї.

— Мені це не подобається.

— Мені теж, — відповіла Рорі.

Еліан засміялася.

— Ось.

— Що?

— Саме такою була Перша Двері.

Рорі мовчала.

— Вона теж не довіряла нікому.

— А ти її знала?

— Я була поруч, коли вона закривала двері.

— Тоді розкажи.

Еліан подивилася на Рорі.

— Вона не була першою.

Рорі завмерла.

— Що?

— До неї були інші.

— Скільки?

— Дев'ять.