Глава 31. Повернення

— Тоді ми відкриємо тебе.

Слова не прозвучали. Вони пройшли крізь мене. Рорі різко вдихнула, але повітря в легенях раптом стало важким, наче замість нього вона вдихнула саму воду. Чорний знак на долоні спалахнув. Не боляче. Гірше. Він був теплим. Наче під шкірою прокинулося щось живе.

— Рорі.

Голос Наоліна був зовсім поруч. Вона не встигла відповісти. Вода навколо них здригнулася. Чорна поверхня старих дверей пішла хвилями, хоча навколо не було жодної течії. Символи, вирізані на камені, один за одним почали світитися тьмяним сріблом. Тарен відступив на крок.

— Це погано.

— Дякую за науковий висновок, — видихнула Рорі.

— Я серйозно.

— Я теж.

Наолін навіть не глянув на них. Він дивився тільки на Рорі.

— Покажи руку.

— Навіщо?

— Рорі.

Цього разу вона не сперечалася. Простягнула долоню. Знак світився дедалі яскравіше. Наолін обережно взяв її за зап'ястя. І в ту саму мить його зіниці звузилися.

— Що?

— Я це відчуваю.

— Що саме?

Він не відповів одразу. Наче намагався зрозуміти щось, для чого не існувало слів.

— Тебе.

Рорі насупилася.

— Це звучить дуже загадково навіть для тебе.

— Ні. –Його пальці трохи сильніше стиснули її зап'ястя. — Я відчуваю не тебе.

Вона завмерла.

— Тоді що?

Наолін підняв погляд на двері.

— Те, що прокинулося всередині.

За їхніми спинами пролунав звук. Тихий. Наче хтось провів нігтем по каменю. Потім ще один. І ще. Тарен повільно витягнув зброю.

— Нам потрібно йти.

— Згодна, — сказала Рорі.

Наолін не рушив.

— Наоліне?

Він дивився на двері.

— Вони не відкрилися.

— Що?

— Ти відмовила їм. Вони не змогли пройти крізь двері.

Рорі подивилася на свою долоню.

— Тоді що вони зробили?

Наолін нарешті перевів погляд на неї.

— Змінили місце, де шукатимуть вихід.

Холод пройшов уздовж її спини.

— У мені?

— Не знаю.

— Чудово.

— Але я дізнаюся.

У його голосі не було ані краплі сумніву. Рорі ледь усміхнулася.

— Ти завжди говориш так, ніби можеш перемогти все.

— Не все.

— Тіні?

— Ні.

Він зробив крок ближче.

— Але те, що хоче тебе забрати, — так.

Її серце вдарилося об ребра.

— А якщо я сама не знаю, чого хочу?

Наолін дивився на неї кілька секунд. Потім тихо відповів:

— Тоді я залишуся поруч, поки ти не вирішиш.

Не наказ. Не обіцянка замість неї. Просто факт. Рорі кивнула.

— Добре.

У цей момент камінь під ногами здригнувся. Тарен різко обернувся.

— Назад!

З темряви над ними рвонули чорні нитки. Наолін миттєво притягнув Рорі до себе. Його кігті вискочили майже одночасно. Перша тінь врізалася в кам'яну стіну. Друга пролетіла просто над головою Тарена.

— Вони не атакують! — крикнула Рорі.

— Звідки ти знаєш?!

— Бо вони шукають!

Вона дивилася, як чорні відростки ковзають по стінах. Вони не намагалися вдарити. Не намагалися схопити. Вони щось обмацували. Шукали.

— Вони шукають мене, — прошепотіла вона.

Наолін стиснув щелепи.

— Я знаю.

— Тоді відпусти мене.

— Ні.

— Наоліне.

— Ні.

Він сказав це спокійно. Настільки спокійно, що сперечатися стало майже неможливо.

— Я не збираюся ховатися за твоєю спиною.

— Я знаю.

— Тоді..

— Саме тому я не дозволю їм отримати навіть можливість тебе забрати.

Вона підняла на нього очі. Наолін був зовсім близько. На його шиї пульсувала жилка. Кігті все ще були витягнуті. І Рорі знов відчула, що він боїться. Не за себе. За неї.

— Наоліне.

— Що?

— Подивись на мене.

Він подивився.

— Я тут.

Його погляд змінився. Ледь помітно. Але вона побачила.

— Я знаю.

— Тоді не поводься так, ніби я вже зникла.

Наолін мовчав. Потім повільно прибрав кігті.

— Добре.

Рорі поклала долоню йому на груди.

— Я не зникну.

Його рука лягла їй на талію.

— Не давай обіцянок, яких не можеш контролювати.

— А ти?

— Що я?

— Ти щойно пообіцяв залишитися поруч.

Наолін нахилив голову.

— Це я можу контролювати.

Вона ледь усміхнулася.

— Самовпевнений.

— Ти вже знала.

Чорна тінь раптом завмерла. Прямо над ними. Рорі перестала усміхатися.

— Наоліне...

Тінь повільно повернулася в її бік. А потім заговорила. Але цього разу голос був інший. Жіночий. Знайомий.

— Рорі.

Вона зблідла. Наолін теж почув.

— Це...

— Так, — прошепотіла Рорі.

Голос його сестри.

— Рорі, не слухай його.

Наолін різко підняв голову.

— Сестро?

Тиша. Потім голос знову:

— Він не знає, що повернулося разом із тобою.

Рорі відчула, як знак на долоні знову спалахнув.

— Що повернулося? — запитала вона.

Тінь усміхнулася. Так їй здалося.

— Ти.

Наолін ступив уперед.

— Не смій говорити з нею.

— Ти все ще думаєш, що вона прийшла сюди вперше?

Рорі завмерла.

— Я була тут, — сказала вона.

— Так.

— Три роки тому.

— Ні.

Тиша.

— Раніше.

Рорі перестала дихати.

— Наскільки раніше?

Тінь нахилилася.

— До того, як народилася.

Її серце пропустило удар. Наолін миттєво повернувся до неї.

— Не слухай.

— Але...

— Це те, що вони хочуть.

— Звідки вони знають?

— Вони можуть брехати.

— А якщо ні?

Він нічого не відповів. І саме ця мовчанка налякала її найбільше. Тінь засміялася.

— Ось бачиш.

Рорі подивилася на Наоліна.

— Ти щось знаєш?

— Ні.

Відповідь прозвучала одразу.

— Ти впевнений?

— Так.

Тінь прошепотіла:

— Він не знає.

Пауза.

— Але його кров пам'ятає.

Наолін зблід Вода навколо них раптом стала крижаною. Рорі подивилася на нього.

— Що це означає?

Він не відповів.

Тарен зробив крок назад.