Глава 27. Ти була тут

Чорна вода під палацом продовжувала підійматися. Повільно. Неприродно. Вона не просто рухалася разом із течією — вона ніби йшла до них. Наолін стояв перед Рорі, не зводячи очей із темного вікна. Його тіло було напружене.

— Тарене, — тихо сказав він.

— Уже.

Тарен вихопив короткий клинок і відступив до дверей. Міра, яка саме з'явилася в коридорі, одразу зрозуміла, що щось не так.

— Що відбувається?

— Виведи всіх із цього крила, — наказав Наолін.

— А ти?

— Я залишуся.

Міра глянула на Рорі.

— Вона теж?

— Вона — зі мною.

Рорі скосила на нього погляд.

— Можна хоча б іноді питати мене?

Наолін перевів очі на неї.

— Ти хочеш піти?

— Ні.

— Тоді я правильно вирішив.

— Ненавиджу, коли ти так робиш.

— Знаю.

Тарен тихо кашлянув.

— Я б на вашому місці зараз не сперечався.

— А я б на твоєму місці взагалі мовчав, — кинув Наолін.

— О, ось тепер я впізнаю свого князя.

Рорі ледь усміхнулася. На кілька секунд стало майже нормально. Майже. А потім скло перед ними вкрили чорні тріщини. Рорі різко замовкла. Тріщини не розходилися по склу. Вони малювали символ. Той самий, який вона бачила на стародавньому камені. Перша Двері. Сестра Наоліна підійшла ближче. Її обличчя змінилося.

— Вони знайшли нас.

— Хто? — запитала Рорі.

— Не вони.

Жінка торкнулася скла.

— Він.

Наолін різко повернувся до неї.

— Хто?

Сестра не відповіла. Замість цього чорні тріщини раптом зникли. А на склі проступили слова.

«ТИ БУЛА ТУТ.»

Рорі відчула, як холонуть пальці.

— Я знаю.

Наолін подивився на неї.

— Що?

— Я вже бачила це.

— Де?

— У тому сні.

Вона підійшла до скла.

— Там була арка. Потім двері. І я.

— Ти була не сама, — сказала сестра.

Рорі повернулася.

— Ти сказала, що бачила мене три роки тому.

— Так.

— Тоді розкажи все.

Сестра мовчала.

— Без загадок, — додала Рорі. — Без «пізніше». Без «ти ще не готова». Я вже втомилася від того, що всі навколо знають частину мого життя, про яку я сама нічого не знаю.

Наолін подивився на сестру.

— Вона має рацію.

Жінка гірко всміхнулася.

— Ти завжди був таким нетерплячим.

— Тільки коли справа стосується її.

Рорі відчула, як щось тепле ворухнулося в грудях. Але сестра вже говорила.

— Три роки тому я патрулювала зовнішній кордон.

— Саме тоді, коли була моя експедиція?

— Так.

— Чому ти була там?

— Бо тоді ми вже знали, що бар'єр слабшає.

Наолін нахмурився.

— Мені казали, що перші ознаки з'явилися лише два роки тому.

— Тобі брехали.

Тиша. Цього разу навіть Тарен перестав жартувати.

— Хто? — запитав Наолін.

— Рада.

Рорі перевела погляд на нього.

— Вся?

— Не всі.

— Хтось конкретний?

Сестра Наоліна похитала головою.

— Я не знаю.

— Ти знаєш більше, ніж говориш, — холодно сказав Наолін.

— Так.

— Тоді говори.

Жінка опустила очі.

— У той день я відчула присутність біля бар'єра. Спочатку подумала, що це Тіні.

— Але це була я.

— Так.

— Як ти зрозуміла?

— Бо Тіні викликають холод.

Вона подивилася на Рорі.

— А ти принесла тепло.

Рорі не знала, що відповісти.

— Ти була на глибині приблизно сімдесят метрів, — продовжила сестра. — Твій апарат світив у темряві. Ти рухалася до западини.

— Я не пам'ятаю западини.

— Твоя пам'ять її стерла.

— Чому?

— Бо вона не була готова побачити те, що там було.

— Що саме?

Сестра зробила крок до неї.

— Ти.

Рорі насупилася.

— Це вже починає звучати абсурдно.

— Я знаю.

— Я була там. І ти бачила мене. А потім кажеш, що бачила мене іншу.

— Так.

— Поясни.

Жінка заплющила очі.

— Коли ти торкнулася старої брами, світ навколо тебе змінився.

Рорі відчула мурашки.

— Як?

— Вода стала світлою.

— Світлою?

— Наче навколо тебе запалилися тисячі маленьких зірок.

Рорі завмерла. Вона пам'ятала це. Не сон. Не зовсім. Крихітні вогники. Вони плавали перед нею під час першого занурення. Тоді вона вирішила, що це біолюмінесцентний планктон.

— Я бачила їх, — прошепотіла вона.

Наолін повернувся до неї.

— Ти ніколи мені не розповідала.

— Я думала, це планктон.

— Це не був планктон, — сказала сестра.

Рорі подивилася на неї.

— Що це було?

— Відлуння.

— Чого?

— Першої Двері.

***

Двері до залу Ради відчинилися настільки різко, що Тарен ледве встиг відступити. У коридорі стояв Каель. Позаду нього — Ейріс і Сейра.

— Ми відчули сплеск, — сказав Каель. — Що сталося?

— Тіні, — відповів Наолін.

Сейра одразу подивилася на Рорі.

— Через неї.

Рорі повернулася до неї.

— Я теж рада тебе бачити.

Каель ледь усміхнувся.

— Вона точно одужала.

— Я не хвора, — відрізала Рорі.

— Я знаю. Саме це й турбує Раду.

Ейріс підняла руку.

— Досить.

Вона подивилася на сестру Наоліна.

— Ти їм розповіла?

— Частину.

— Не варто.

Наолін різко повернувся.

— Що саме не варто?

Ейріс мовчала. Рорі відчула, як усередині щось стискається.

— Що ви приховуєте?

Сейра холодно сказала:

— Тобі не потрібно знати все.

Рорі засміялася. Коротко. Без радості.

— Це вже навіть не смішно.

Вона подивилася на Наоліна.

— Три роки тому я була тут.

Потім на Ейріс.

— Ви знали.

На Сейру.

— Рада знала.

На сестру Наоліна.

— Ти знала.

— Рорі...

— А я одна нічого не знала.

Наолін підійшов ближче.

— Подивись на мене.

Вона не хотіла. Але подивилася.

— Я теж не знав.

— Тепер знаєш?

— Тепер — так.

— І скільки ще ти мені не скажеш?