Глава 26. Сестра

Рорі не спала. Вона лежала на вузькому ліжку в кімнаті, яку їй виділили в палаці, й дивилася в темну стелю. «Твій». Одне слово. Але воно звучало гірше за будь-яку погрозу. Той, хто відкрив двері. Той, кого Тіні назвали її. Наолін. Чи його предок? Вона вже майже переконала себе, що відповідь очевидна. Майже.

— Ти знову не спиш.

Голос пролунав біля дверей. Рорі різко сіла. Наолін стояв у проході, схрестивши руки на грудях. Вологе волосся спадало йому на плечі, а на обличчі читалася та сама стримана зосередженість, яку вона вже навчилася впізнавати.

— А ти знову стежиш за мною?

— Ні.

— Тоді чому ти тут?

— Бо ти не спиш.

— Це не відповідь.

Він ледь помітно всміхнувся.

— Для мене — цілком.

Рорі закотила очі.

— Знаєш, іноді ти страшенно дратуєш.

— Знаю.

— І тебе це зовсім не турбує?

— Ні.

Вона не стримала посмішки. Але вона зникла так само швидко.

— Наоліне...

Він одразу помітив зміну.

— Що?

— Тіні сказали, що той, хто відкрив двері, — мій.

Погляд Наоліна став важчим.

— Вони могли мати на увазі тебе.

— Могли.

— Але ти не здивований.

— Бо я давно підозрюю, що моя сім'я пов'язана з цими дверима сильніше, ніж нам розповідали.

Рорі встала.

— Тоді чому ти мовчав?

— Тому що не знав, кому можна довіряти.

— А мені?

Наолін зробив крок до неї.

— Тобі я довіряю.

Вона завмерла.

— Тоді довірся мені повністю.

Він дивився їй просто в очі.

— Я намагаюся.

— Ні. Ти контролюєш ситуацію. Це не те саме.

Наолін мовчав кілька секунд. Потім тихо сказав:

— Моя сестра знає більше.

Рорі завмерла.

— Вона розповість?

— Якщо ми змусимо її говорити — ні.

— А якщо попросимо?

— Теж не факт.

— Тоді як?

Наолін простягнув їй руку.

— Підемо до неї.

***

Сестру Наоліна тримали в окремій частині палацу. Не як полонянку. Але й не як вільну гостю. Двоє охоронців стояли біля входу. Тарен був серед них.

— Ви серйозно збираєтесь будити її зараз? — запитав він.

— Вона не спить, — відповів Наолін.

Тарен перевів погляд на Рорі.

— А вона?

— Теж.

— Чудово. Увесь палац не спить через вас двох.

— Тарене, — попередив Наолін.

— Уже мовчу.

Рорі тихо засміялася.

— Він завжди такий?

— На жаль.

— Я все чую, — буркнув Тарен.

Двері відчинилися. Всередині було темно. Сестра Наоліна сиділа біля великого вікна, за яким колихалася чорна вода. Вона навіть не повернула голови.

— Я знала, що ви прийдете.

Рорі відчула холод уздовж хребта.

— Звідки?

— Тіні говорять голосніше, коли ти поруч.

Наолін напружився.

— Не називай їх.

Жінка нарешті повернулася. Її очі були майже такими самими, як у Наоліна. Але в них було щось інше. Втома. Глибока, майже столітня втома.

— Ти досі боїшся їх, брате.

— Я не боюся.

— Боїшся.

Наолін стиснув щелепу. Рорі зробила крок уперед.

— Розкажи мені про Першу Двері.

Сестра Наоліна подивилася на неї. Довго.

— Ти справді нічого не пам'ятаєш.

— Ні.

— Це добре.

— Чому?

— Бо якби пам'ятала — ти б уже не хотіла знати правду.

Рорі відчула, як Наолін став поруч. Не попереду неї. Поруч. Вона це помітила.

— Я все одно хочу.

Сестра Наоліна повільно піднялася.

— Тоді слухай.

Вона підійшла до стіни й торкнулася старого символу. На камені проступило зображення. Жінка. Людська. Каштанове волосся. Карі очі. Рорі перестала дихати.

— Це вона.

— Так.

— Вона була людиною?

— Повністю.

— Як і я?

— Як і ти.

Рорі подивилася на власну руку.

— Тоді чому Тіні відчувають мене?

Сестра Наоліна опустила погляд.

— Тому що справа ніколи не була в крові.

— Але в архівах...

— Архіви не розповідають усю правду.

Наолін насупився.

— Що вони приховали?

— Не кров.

— Тоді що?

— Пам'ять.

У кімнаті стало тихо.

— Пам'ять не передається як звичайна спадковість, — продовжила вона. — Але деякі речі залишають слід. Не в тілі. У здатності чути.

Рорі згадала голос. «Відчини».

— Тому я їх чую?

— Тому вони можуть тебе почути.

— Але чому вони сказали, що я повернулася?

Сестра Наоліна подивилася просто на неї.

— Бо для них ти — не нова.

— Я ніколи тут не була.

— Ти — ні.

Пауза.

— Але та, від кого ти походиш, була.

Рорі відчула, як у грудях стискається.

— Що вона зробила?

Сестра Наоліна мовчала. Наолін підійшов ближче.

— Скажи.

— Вона закрила двері.

— Ми це знаємо.

— Ні.

Жінка похитала головою.

— Ви знаєте лише те, що вона зачинила їх.

Вона провела пальцями по старому символу.

— Ви не знаєте, чому вона змогла це зробити.

Рорі прошепотіла:

— Чому?

Сестра Наоліна подивилася на неї.

— Бо вона не була ключем.

— Тоді ким?

— Вибором.

Рорі нічого не зрозуміла.

— Це не має сенсу.

— Саме тому вони так довго чекали.

Наолін різко запитав:

— На що?

— На людину, яка зможе зробити той самий вибір.

Рорі відчула, як холод проходить крізь усе тіло.

— Відкрити двері?

— Або не відкрити.

Тиша.

— То Тіні хочуть, щоб я відкрила їх?

— Тіні хочуть, щоб ти згадала.

— Що саме?

Сестра Наоліна подивилася на її долоню. На знак.

— Те, що сталося тоді.

Раптом двері за спиною скрипнули. Тарен зайшов усередину.

— Перепрошую, але вам краще це побачити.

Він тримав у руках невеликий металевий предмет. Рорі впізнала його одразу.

— Це...

Її старий датчик. Той самий. З її першої експедиції. Тарен поклав його на стіл.

— Його знайшли сьогодні біля нижнього проходу.

Рорі взяла пристрій. Екран не працював. Але на корпусі виднівся номер: EXP-07.