Глава 25. Голос минулого

Рорі ще довго тримала уламок металу в руці. Маленький. Іржавий. Майже нічого не вартий. Але на ньому був номер, який вона пам'ятала краще за власне відображення. EXP-07.

— Це неможливо, — сказала вона.

Наолін стояв навпроти.

— Ти вже це говорила.

— Бо це неможливо.

— Поясни.

Рорі підняла уламок.

— Я втратила його на першому зануренні.

— І?

— І воно закінчилося не тут.

Тарен насупився.

— Наскільки далеко?

— Приблизно за сімдесят кілометрів звідси.

У кімнаті запала тиша. Каель, який щойно зайшов, зупинився біля дверей.

— Сімдесят?

— Так.

— Під водою?

— Так.

Каель подивився на Наоліна.

— Це далеко навіть для нас.

— Я знаю, — відповіла Рорі.

Міра підійшла ближче.

— Ти впевнена, що саме там його втратила?

Рорі хотіла сказати «так». Але не змогла. Бо раптом згадала дещо. Не місце. Не координати. Відчуття. Темряву. І чиюсь руку.

— Я...

Вона замовкла.

— Що? — одразу запитав Наолін.

Рорі повільно підняла очі.

— Я не пам'ятаю.

***

Вона заснула під ранок.

І одразу опинилася у воді. Не в палаці. Не в королівстві. Не біля чорних дверей. На поверхні. Вона впізнала це місце. Старий дослідницький корабель. Перше занурення. Три роки тому. Рорі стояла біля краю платформи в костюмі. Чула голос керівника експедиції у навушнику.

— Перевірка зв'язку.

— Чую.

— Показники?

— Нормальні.

— Готова?

— Так.

Вона ступила у воду. Холод. Тиск. Темрява. Все було так, як вона пам'ятала. Тільки тепер вона бачила більше. Більше, ніж могла побачити тоді. Вона опускалася. Десять метрів. Двадцять. Сорок. П'ятдесят. Світло зверху поступово зникало. Рорі дивилася на прилади. Усе нормально. Потім — шістдесят. Шістдесят п'ять. Сімдесят. І раптом температура впала. Різко. Рорі уві сні відчула той самий холод. Але цього разу він не здавався природним. Він був навколо неї. Наче вода стала живою.

— База, у мене зміна температури.

У навушниках тріск.

— Повтори.

— Різке падіння температури.

— Наскільки?

— Три градуси за кілька секунд.

— Перевір датчик.

Рорі подивилася на екран. Показник справді змінився. А потім почав змінюватися тиск. Повільно. Рівно. Наче хтось дихав. Рорі завмерла.

— База...

Тиша.

— База?

Нічого. Вона перевірила зв'язок. Сигнал зник. Тоді вона почула звук. Тук. Рорі повернула голову. Навколо — лише чорна вода. Тук. Цього разу звук був ближче. Вона освітила воду ліхтарем. Нічого.

— Це корпус? — прошепотіла вона.

Тук. Прямо позаду. Рорі різко обернулася. І побачила її. Жінку. Людську. Вона стояла у воді без костюма. Без обладнання. Без маски. І не тонула. Рорі завмерла. Жінка була далеко. Але дивилася просто на неї. Її губи ворухнулися. Рорі не почула голосу. Але зрозуміла слова. Ти повернулася.

— Хто ти? — запитала Рорі.

Жінка підняла руку. На долоні світився знак. Такий самий. Як у Рорі зараз. Потім жінка повернулася до темряви. І попливла вниз. Рорі рушила за нею.

— Почекай!

Вона пливла. Глибше. Глибше. Поки світло її ліхтаря не вихопило величезну кам'яну арку. А за нею... Чорні двері.

Рорі прокинулася.

***

Вона різко сіла. Дихала важко. Кімната була темною. На кілька секунд вона не розуміла, де знаходиться. Потім побачила воду за вікном. Палац. Підводний світ. Наолін. Ні. Його не було. Але хтось стояв біля дверей. Рорі миттєво напружилася.

— Наолін?

Фігура не відповіла. Рорі встала.

— Хто там?

Двері відчинилися. Міра.

— Це я.

Рорі видихнула.

— Ти мене налякала.

— Я бачила світло.

Рорі подивилася на свою долоню. Знак світився.

— Він знову активувався.

Міра підійшла ближче.

— Через сон?

— Не знаю.

— Що ти бачила?

Рорі хотіла відповісти. Але в коридорі почувся голос.

— Вона бачила її.

Наолін. Він стояв позаду Міри.

— Кого?

— Першу «Двері».

Рорі подивилася на нього.

— Звідки ти знаєш?

— Ти говорила уві сні.

— Що?

— «Почекай».

Вона відчула холод.

— Я бачила жінку.

Наолін підійшов ближче.

— Яку?

— Людину.

— Як вона виглядала?

Рорі заплющила очі. Образ знову виник перед нею.

— Темне волосся.

Пауза.

— Карі очі.

Наолін завмер.

— Що?

— Вона мала той самий знак.

Він подивився на її долоню.

— Що ще?

— Вона стояла у воді.

— Де?

— Не знаю.

— Рорі.

— Біля дверей.

Наолін нічого не сказав. Міра тихо вийшла з кімнати. Залишила їх самих. Рорі подивилася на нього.

— Вона сказала, що я повернулася.

— Що ще?

— Нічого.

— Ти впевнена?

Рорі похитала головою.

— Ні.

Він насупився.

— Чому?

— Бо тепер я думаю, що це не сон.

***

За кілька годин у картографічній залі зібралися всі. Ейріс. Каель. Тарен. Міра. Ліан. І кілька інших членів Ради. Рорі стояла над картою.

— Ось де я була під час першої експедиції.

Вона позначила точку.

— А ось тут я побачила арку.

Наолін дивився на карту.

— Тут немає арки.

— Зараз.

— А три роки тому?

Ейріс наблизилася.

— Покажи.

Рорі збільшила карту. Ейріс довго дивилася.

— Це стара западина.

— Наскільки стара?

— Старша за наше королівство.

Каель нахилився.

— А вона позначена?

Ейріс кивнула.

— Так.

Вона провела пальцем по іншій карті.

— Але не як природний об'єкт.

— А як?

Ейріс відповіла:

— Як місце, якого не повинно існувати.

Рорі подивилася на неї.

— Чому?

— Бо за старими записами там колись була брама.

— Брама?

— Так.

Наолін підійшов ближче.

— Куди?

Ейріс похитала головою.

— Не написано.