Глава 23. До тебе

«ТЕПЕР ЗГАДАЙ І ТИ»

Слова на склі не зникали. Рорі стояла перед ними, не в змозі відвести погляд. Наолін був поруч. Настільки близько, що вона відчувала тепло його долоні на своїй спині.

— Не торкайся, — сказав він.

— Я й не збиралася.

— Добре.

— Ти говориш так, ніби я постійно роблю дурниці.

— Ти постійно робиш дурниці.

Рорі повернула голову.

— Наприклад?

— Пірнаєш у місця, де живуть Тіні.

— Це моя робота.

— Відкриваєш стародавні двері.

— Вийшло випадково.

— Сперечаєшся з Радою.

— Вони перші почали.

— Рятуєш мене від Тіней.

— А це вже не дурість.

Наолін на мить замовк. Його погляд став м'якшим.

— Ні. – Він провів пальцями по її долоні, не торкаючись самого знака.

— Це не було дурістю. – Рорі подивилася на нього.

Між ними залишалося кілька сантиметрів.

— Ти знову дивишся так. - Рорі дивилась в очі Наоліна.

— Як?

— Ніби хочеш щось сказати.

— Можливо.

— І?

— Не зараз.

Рорі усміхнулася.

— Боїшся?

Наолін нахилився ближче.

— Ні.

— Тоді чого чекаєш?

— Моменту, коли ти перестанеш провокувати мене.

— Можеш чекати довго.

— Я вже зрозумів.

Вона тихо засміялася. А потім Наолін раптом відступив.

— Завтра нам потрібен архів.

Рорі зітхнула.

— Звичайно.

— Ти розчарована?

— Трохи.

Він усміхнувся.

— Добре.

— Чому «добре»?

— Бо я теж.

***

Архів знаходився не в головній частині палацу. Вони спускалися майже годину. Коридори ставали вузькими, камінь — темнішим, а світло рослин майже зникло. З ними йшли Каель, Міра, Ліан і Тарен. Ейріс наполягла, щоб вони також взяли її з собою. Сейра залишилася в Раді. Рорі не сумнівалася, що та зараз намагалася переконати половину членів Ради вигнати її.

— Ти завжди водиш із собою стільки людей? — запитала Рорі.

Наолін подивився на неї.

— Ні.

— Тоді чому зараз?

— Бо ти з'явилася.

— Тобто я створюю проблеми?

— Ти навіть не уявляєш наскільки.

Каель почув це.

— Він так говорить про всіх, хто йому подобається.

Наолін різко повернув голову.

— Каелю.

— Я мовчу.

Тарен засміявся.

— Ти казав це хвилину тому.

— Я вдосконалююся.

Міра тихо сказала Рорі:

— Не хвилюйся. Вони завжди такі.

— Мені починає здаватися, що Наолін зібрав тут усіх, хто його дратує.

Тарен почув.

— Ні. Він ми самі вирішили бути поруч.

— А чому?

— Ми пережили його характер.

Рорі подивилася на Наоліна.

— Вражає.

— Я все чую.

— Я знаю.

***

Двері архіву були величезними. Суцільний чорний камінь. На них не було ні ручок, ні замків. Ейріс поклала долоню на поверхню. Камінь засвітився. Двері відкрилися. Всередині Рорі завмерла. Тут не було книг. Не в тому розумінні, яке вона знала. Сотні тисяч тонких кам'яних пластин плавали у воді, утворюючи величезні спіралі. На кожній — знаки. Дати. Імена. Історії.

— Це все записи? — прошепотіла вона.

— Все, що ми змогли зберегти, — відповіла Ейріс.

— Скільки їм років?

— Деяким — понад три тисячі.

Рорі повільно пропливла між пластинами. Вона торкнулася однієї. На ній з'явилося зображення. Стародавнє місто. Палац. Море. І люди. Рорі насупилася.

— Тут є люди.

Ейріс кивнула.

— Були.

— Вони контактували з вами?

— Колись.

— А потім?

— Ми перестали.

— Чому?

Ейріс не відповіла. Рорі повернулася до неї і повторила запитання.

— Чому?

— Бо після одного контакту почалися зникнення.

Наолін підійшов ближче.

— Які зникнення?

— Людей.

— Скільки?

— Двадцять сім.

Тарен тихо видихнув.

— Двадцять сім?

Ейріс кивнула.

— Після цього зв'язок припинили.

Рорі дивилася на пластину.

— А Тіні?

Ейріс не відповіла. Цього разу відповідь дав Каель.

— Вони з'явилися приблизно тоді.

У Рорі стиснулося серце.

— Приблизно?

— Точних записів немає.

— Чому?

Каель знизав плечима.

— Бо ті, хто записував, перестали повертатися.

Тиша. Ліан тихо пробурмотів:

— Дуже заспокійливий архів.

Міра штовхнула його ліктем.

— Не допомагаєш.

— Я просто констатую.

Рорі посміхнулася. А потім її погляд зачепився за одну з пластин. Вона зависла.

— Зачекайте.

Наолін одразу повернувся.

— Що?

— Ось ця.

Вона підпливла ближче. На пластині було зображення жінки. Не русалки. Людини. Вона стояла біля води. Темне волосся. Карі очі. А на долоні — той самий знак. Рорі перестала дихати.

— Це...

Ейріс наблизилася. Її обличчя змінилося.

— Ні.

— Що?

— Не може бути.

Наолін подивився на зображення. Потім на Рорі. І знову на зображення. Жінка була іншою. Стародавній одяг. Інші риси. Але очі... Такі самі карі очі. Рорі торкнулася пластини. На поверхні спалахнуло світло. Знак на її долоні відповів. Всі відступили.

— Не торкайся! — різко сказала Ейріс.

Але було пізно. Зображення змінилося. Тепер перед ними була та сама жінка, але вже під водою. Вона стояла перед чорними дверима. А навпроти неї — русал. Високий. Озброєний. І на його руці був такий самий символ. Тільки дзеркальний. Наолін дивився на нього.

— Це...

— Один із перших охоронців, — прошепотіла Ейріс.

Рорі подивилася на його руку.

— Такий самий знак?

Ейріс кивнула.

— Наші записи говорять, що перший хранитель і перша «Двері» уклали угоду.

— Яку?

Ейріс підійшла ближче.

— Вони не могли закрити Тінь поодинці.

Рорі подивилася на Наоліна.

— Двоє.

Він кивнув.

— Людина і русал.

— Дві частини одного замка, — сказала Ейріс.

Рорі знову поглянула на пластину. На стародавню жінку.

— Як її звали?

Ейріс мовчала.