Глава 22. Слід у воді

— Вона повернулася додому.

Слова ще кілька секунд висіли в темряві. А потім світло повернулося. Одразу. Занадто різко. Біолюмінесцентні рослини спалахнули вздовж стін, і залу знову було видно. Але нічого не змінилося. Ніхто не говорив. Охоронці стояли зі зброєю. Члени Ради дивилися на Рорі. А Наолін усе ще тримав руку на її спині. Він не збирався забирати її. Навіть коли загроза зникла.

— Всі виходи перекрити, — наказав він.

Тарен кивнув.

— Уже.

— Подвійну варту біля нижніх проходів.

— Буде.

— І ніхто не входить до цієї частини палацу без мого дозволу.

Тарен затримав на ньому погляд.

— Навіть Рада?

Наолін повільно повернув голову.

— Особливо Рада.

Каель тихо хмикнув.

— Оце вже звучить як початок громадянської війни.

— Каелю, — попередила Ейріс.

— Я мовчу.

— Ти ніколи не мовчиш.

— Я стараюся.

Рорі несподівано усміхнулася. На секунду. Це було дивно. Після всього, що вони щойно почули. Але, можливо, саме тому. Їй було потрібно хоча б щось нормальне.

***

— Ти залишишся в палаці.

Наолін сказав це, щойно вони вийшли із зали. Рорі навіть не подивилася на нього.

— Ні.

— Це не прохання.

— А я не питала, чи це прохання.

Він зупинився. Рорі зробила ще кілька рухів уперед, а потім теж зупинилася.

— Я не збираюся сидіти в кімнаті, поки всі навколо вирішують, хто я така.

— Саме тому я й не збираюся залишати тебе одну.

— Наоліне...

— Ти щойно дізналася, що невідомі істоти стежили за тобою ще до того, як ти дізналася про їхнє існування.

— Я це усвідомлюю.

— Добре.

— Але це не означає, що ти можеш просто...

— Можу.

Рорі звузила очі.

— Ти неймовірно дратуєш.

— Знаю.

— І навіть не заперечуєш?

— Ні.

Вона хотіла щось відповісти, але почула сміх позаду. Тарен.

— Що? — різко запитав Наолін.

— Нічого.

— Тоді чому ти смієшся?

— Бо зазвичай після таких слів люди починають боятися тебе. - Тарен подивився на Рорі. — Вона, здається, хоче тебе вбити.

— Я розглядаю варіанти, — сухо відповіла вона.

Тарен усміхнувся.

— Мені вона подобається.

— Ви всі сьогодні вирішили це повідомити? — запитав Наолін.

— Ні, — втрутилася Міра.

Рорі вперше звернула на неї увагу. Вона стояла біля колони в темній формі охоронниці, із коротким списом за спиною.

— Я поки що не вирішила.

— Міра, — сказав Тарен.

— Що?

— Не провокуй його.

— Я просто чесна.

Рорі усміхнулася.

— Вона мені теж подобається.

Міра ледь помітно підморгнула їй. Наолін закотив очі.

— Я шкодую, що взагалі дозволив вам усім познайомитися.

— Пізно, командире, — сказав Тарен. — Вона вже наша.

Наолін глянув на нього.

— Обережніше.

Тарен підняв руки.

— Я мав на увазі союзницю.

— Я саме це й почув.

Рорі похитала головою.

— Ви завжди такі?

Міра серйозно відповіла:

— Ні.

Пауза.

— Сьогодні ми ще стримані.

Рорі засміялася. І вперше за останні години їй стало трохи легше.

***

Через годину вони були в старій картографічній кімнаті. На великому кам'яному столі лежала карта океану. Не сучасна. Стара. Набагато старіша за будь-які карти, які Рорі бачила на поверхні. Позначки на ній світилися слабким блакитним світлом. Каель стояв навпроти неї.

— Покажи.

Рорі дістала свій водонепроникний планшет, який завше був в набедренній кишені її костюму, але до цього вона за нього не згадувала. Занадто багато всього відбувалось. Він дивом усе ще працював.

— Це координати моїх експедицій.

Каель нахилився.

— Ти зберігала всі?

— Я океанограф. Звісно.

— Я не знаю, що таке «океанограф», але звучить так, ніби ти витрачаєш життя на те, щоб добровільно опускатися туди, де тебе може щось убити.

— Приблизно так.

— Дивна людина.

— Русал, який живе під водою і боїться людей, каже це мені?

Каель усміхнувся.

— Справедливо.

Наолін стояв позаду Рорі. Мовчав. Але вона відчувала його присутність. Завжди.

— Ось, — сказала Рорі.

Вона збільшила карту.

— Перше занурення.

Показала точку.

— Друге.

Ще одна.

— Третє.

Каель нахилив голову.

— Вони далеко одна від одної.

— Саме так.

— Тоді що ми шукаємо?

Рорі провела пальцем по екрану.

— Аномалію.

— Яку?

— Щось спільне.

Міра підійшла ближче.

— Тут. – Вона показала на одну з точок.

— Якийсь рельєф.

Рорі придивилася.

— Так. Підводна западина.

— А тут? – Міра торкнулася іншої.

— Теж.

Рорі завмерла. Відкрила третю. Четверту. П'яту.

— Чорт.

Наолін підійшов ближче.

— Що?

— Вони всі біля западин.

— І що це означає?

— Я не знаю.

Рорі швидко відкрила старі записи експедицій.

— Але я пам'ятаю, що під час кожного занурення в цих районах були дивні показники.

— Які?

— Температура.

Вона перегорнула сторінки.

— Тут вода була на три градуси холодніша, ніж мала бути.

Ще один файл.

— Тут показники тиску змінювалися без причини.

Ще.

— А тут...

Вона замовкла. Наолін нахилився над її плечем.

— Що?

Рорі збільшила графік.

— Я думала, це помилка датчика.

— Але?

— Подивись на час.

Наолін подивився. Каель теж. Міра нахилилася ближче.

— Що в ньому?

Рорі провела пальцем по цифрах.

— Кожного разу.

— Що кожного разу? — запитав Наолін.

— За кілька хвилин до того, як я втрачала зв'язок із поверхнею...

Вона подивилася на нього.

— Відбувався один і той самий стрибок.

Наолін нахмурився.

— Який?

— Тиск.

— Це неможливо.

— Для вашого світу — можливо, — сказала Рорі. — Для мого — ні.

Каель обійшов стіл.