Глава 19. Те, що ми більше не приховуємо

Рорі не спала. Вона лежала на ліжку, дивлячись у темряву, але перед очима знову й знову виникало одне й те саме. Чорні двері. Тріщини на них. Голос Тіней. «Він відкриє їх разом із тобою». І обличчя Наоліна. Він щось приховував. Рорі вже не сумнівалася. Питання було лише в одному — що саме? Вона підвелася. Мітка на долоні майже не світилася, але під шкірою все одно відчувалося дивне тепло. Наче щось чекало. Рорі вийшла в коридор. Палац спав. Або принаймні намагався. Вона вже знала, куди йти.

Наоліна вона знайшла біля відкритої галереї. Він стояв спиною до неї, дивлячись у темну воду за межами палацу.

— Ти не спиш, — сказала Рорі.

— Ти теж.

— Я поставлю запитання.

— Я здогадався.

Вона підійшла ближче.

— Ти знав, що я можу чути Тіні?

Наолін мовчав.

— До того, як вони заговорили зі мною?

— Ні.

— Ти знав про мітку?

— Ні.

— Ти знав про двері?

Цього разу він повернувся.

— Так.

Рорі відчула, як усередині щось стиснулося.

— Коли?

— З дитинства.

— І чому ти не сказав?

— Бо ти б зробила саме те, що робиш зараз.

— Що саме?

— Пішла б туди.

— А якщо це моя єдина можливість дізнатися правду?

— Тоді я знайду інший спосіб.

— Ти завжди так робиш?

— Як?

— Вирішуєш, що мені можна знати.

Його погляд став твердішим.

— Я вирішую, що може тебе вбити.

— Це не те саме.

— Для мене — майже те саме.

Рорі похитала головою.

— Ні. Ти не можеш захищати мене від правди.

— Можу спробувати.

— А я не дозволю.

Між ними зависла тиша. Наолін підплив ближче до неї.

— Ти думаєш, що я не розумію, як це виглядає?

— Думаю, ти звик, що всі тебе слухають.

— Так.

— А я не буду.

— Я знаю.

— І це тебе дратує.

— Дуже.

Рорі ледь усміхнулася.

— Нарешті щось чесне.

Наолін теж ледь усміхнувся. Але його погляд залишався серйозним.

— Ти хочеш правду?

— Так.

— Добре.

Він підійшов ще ближче.

— Двері існували задовго до нашого королівства. За ними знаходиться не просто Тінь. Там щось інше.

— Що?

— Ми не знаємо.

— А твоя сестра?

Наолін завмер. Рорі відразу зрозуміла, що влучила.

— Вона була не першою, хто почув Тіні, так?

— Ні.

— Скільки їх було?

— Десятки.

— І всі вони...

— Зникли.

Рорі тихо вдихнула.

— Тіні забрали їх?

— Ми не знаємо.

— Але ти думаєш, що так.

— Я думаю, що вони не вмерли.

Рорі подивилася на нього.

— Чому?

Наолін опустив погляд.

— Бо одного разу я почув голос своєї сестри.

— Коли?

— Через три роки після її зникнення.

Рорі застигла.

— Де?

— Біля дверей.

— Що вона сказала?

Він довго мовчав.

— Вона попросила мене не відкривати.

Рорі відчула холод.

— Тоді чому Тіні хочуть, щоб я відкрила?

— Ось це я й намагаюся зрозуміти.

Вона підійшла до нього.

— Ти думаєш, моя поява тут пов'язана з дверима.

— Так.

— А якщо вони привели мене сюди?

Наолін різко підняв очі.

— Не кажи цього.

— Чому?

— Бо я вже про це думав. – Його голос був тихим. — І мені не подобається ця думка.

Рорі дивилася на нього кілька секунд. Потім сказала:

— Ти боїшся втратити мене.

Наолін не відповів.

— Не як ключ, — додала вона. — Як мене.

Він повільно підплив ще ближче.

— Так.

Одне слово. Але цього разу воно прозвучало інакше. Без захисту. Без відмовок. Рорі відчула, як серце пришвидшилося.

— Наоліне...

— Не змушуй мене повторювати.

— А якщо я хочу почути?

Його погляд опустився на її губи.

— Тоді ти небезпечніша за Тіні.

Вона тихо засміялася.

— Це комплімент?

— Попередження.

— Запізно.

Наолін підплив ще ближче. Тепер між ними майже не залишилося відстані. Його рука торкнулася її талії. Цього разу не для того, щоб втримати. Не для того, щоб захистити. Просто торкнулася. Рорі не відступила. Вона поклала руку йому на груди. Під долонею билося серце. Швидше, ніж вона очікувала.

— Ти нервуєш? — прошепотіла вона.

— Ні.

— Знову брешеш.

— Я не нервую.

— Тоді чому серце так б'ється?

Наолін подивився на її руку.

— Через тебе.

Рорі завмерла. Його пальці трохи сильніше стиснули її талію.

— Це проблема? — запитала вона.

— Велика.

— Наскільки?

Він нахилився. Його губи опинилися зовсім близько.

— Настільки, що я вже не впевнений, що хочу її вирішувати.

Рорі затримала подих. Вона сама скоротила останню відстань. Але в ту ж мить... БАМ! Палац здригнувся. Наолін миттєво відсунув Рорі за себе.

— Залишайся тут.

— Навіть не думай.

— Рорі.

— Я йду з тобою.

Він глянув на неї. Потім видихнув.

— Тримайся поруч.

Вони попливли до центральної зали. Крики охоронців долинали здалеку. Кілька світильників згасли. Вода навколо стала густою. Темною.

— Вони всередині, — прошепотіла Рорі.

— Так.

Наолін витягнув кігті. Але цього разу Тіні не нападали. Вони стояли навколо центрального залу. Десятки. Сотні. І всі дивилися на Рорі. Одна з них відокремилася від інших.

— Не рухайся, — сказав Наолін.

Тінь нахилила голову. І заговорила голосом. Не своїм. Жіночим. Знайомим. Наолін зблід.

— Наоліне...

Він не відповів. Тінь повторила:

— Брате.

Рорі подивилася на нього.

— Це...

— Моя сестра.

Голос Тіні знову пролунав.

— Ти привів її.

Наолін зробив крок уперед.

— Відпусти її.

— Вона сама прийшла.