Глава 18. По той бік дверей

Удар пролунав знову. Цього разу сильніше. Камінь під ногами здригнувся, і з темряви між колонами посипався дрібний пісок. Рорі завмерла. Наолін — ні. Він миттєво опинився перед нею, закриваючи своїм тілом вузький прохід. Кігті ще залишалися витягнутими.

— Не рухайся.

— Я вже починаю ненавидіти цю фразу.

— Звикнеш.

— Не планую.

Він кинув на неї короткий погляд. Навіть зараз у його очах промайнуло щось схоже на усмішку. А потім камінь під ними знову здригнувся. На цей раз разом із ударом прийшов звук. Низький. Глухий. Наче хтось провів долонею по внутрішньому боку величезних дверей. Рорі відчула, як холоне долоня. Мітка знову засвітилася.

— Вони кличуть мене, — тихо сказала вона.

Наолін повернувся до неї.

— Я знаю.

— Ти це теж чуєш?

— Ні.

— Тоді звідки знаєш?

— Тому що вони завжди кличуть того, кого хочуть використати.

Рорі насупилася.

— Ти говориш так, ніби вже бачив це.

Наолін мовчав. І цього мовчання вистачило.

— Ти знаєш, що там.

— Не все.

— Але щось знаєш.

— Так.

Рорі підійшла ближче.

— Тоді веди.

Наолін різко підняв на неї очі.

— Ні.

— Чому?

— Бо я не дозволю тобі спуститися туди.

— А якщо саме я маю це зробити?

— Тоді тим більше.

— Ти не можеш постійно вирішувати за мене.

— Можу.

Рорі примружилася.

— Спробуй.

Між ними зависла тиша. Наолін дивився на неї кілька секунд. Потім повільно видихнув.

— Ти неможлива.

— Мені це вже казали.

— Я починаю розуміти чому.

Він розвернувся.

— Іди за мною.

***

Вони спускалися довго. Коридор під палацом був старішим за все, що Рорі бачила до цього. Тут не було перлинних світильників. Не було прикрас. Не було навіть слідів звичайного життя. Лише чорний камінь, вкритий дивними сріблястими лініями. Рорі провела пальцями біля однієї.

— Це письмо?

— Так.

— Що написано?

— Старою мовою.

— Ти її знаєш?

— Частково.

— Переклади.

Наолін зупинився. Його погляд ковзнув по символах.

— «Те, що спить унизу, не повинно побачити світло».

Рорі відчула, як по спині пробігли мурашки.

— Що саме спить?

— Не знаю.

— Ти ж казав, що знаєш.

— Я сказав, що знаю не все.

Вона подивилася на нього.

— Ти боїшся.

Наолін не відповів.

— Ти справді боїшся того, що там.

— Так.

Це прозвучало так просто, що Рорі навіть розгубилася.

— Ти щойно це визнав?

— Не змушуй мене повторювати.

Вона тихо усміхнулася.

— Не буду.

Вони рушили далі. Через кілька хвилин коридор закінчився. Перед ними постала величезна арка. За нею — порожній простір. Посередині нього висів кам'яний круг, закріплений у повітрі тонкими срібними ланцюгами. А за кругом були... Двері. Не звичайні. Вони не мали ручки. Не мали замка. Лише гладку чорну поверхню, по якій повільно рухалися темні прожилки.

Рорі відчула, як мітка на долоні запекла.

— Це вони.

Наолін став поруч.

— Так.

— Як давно вони тут?

— Задовго до мого народження.

— І ніхто не відкривав?

— Ніхто не зміг.

Рорі подивилася на свою долоню.

— А якщо я можу?

Наолін різко схопив її за зап'ястя.

— Ти не торкнешся цього.

— Наоліне.

— Ні.

— Ми повинні знати.

— Я сказав ні.

Рорі вирвала руку.

— А якщо там відповідь?

— А якщо там смерть?

— Ми не знаємо.

— Саме тому ти не торкатимешся.

Вона зробила крок до нього.

— Ти не можеш мене весь час захищати.

— Можу.

— І не будеш.

— Буду.

— Чому?!

Наолін завмер. Його погляд став темним.

— Тому що я вже одного разу не встиг.

Рорі перестала дихати.

— Що?

Він відвернувся.

— Це не має значення.

— Має.

— Рорі.

— Хто помер?

Він мовчав. Вона підійшла ближче.

— Хто?

Наолін заплющив очі. Коли заговорив, його голос став тихішим.

— Моя сестра.

Рорі нічого не сказала.

— Їй було сімнадцять, — продовжив він. — Вона почула Тіні.

Він подивився на двері.

— Вони покликали її.

Рорі відчула холод.

— І вона відкрила?

— Ні.

Наолін повільно похитав головою.

— Вона намагалася втекти.

— Що сталося?

— Вони знайшли її.

Рорі обережно торкнулася його руки. Цього разу Наолін не відсторонився.

— Мені шкода.

Він опустив погляд на її пальці.

— Я нікому цього не розповідав.

— Чому мені?

Він підняв очі.

— Не знаю.

Рорі ледь усміхнулася.

— Брехня.

— Можливо.

Вони стояли надто близько. Рорі могла відчути тепло його тіла навіть крізь воду. Наолін повільно підняв руку й торкнувся пасма її волосся, яке плавало біля щоки. Він відсунув його назад. Пальці затрималися біля її обличчя. Рорі не рухалася. Його погляд опустився до її губ. Усе навколо ніби зникло. Не було палацу. Не було Тіней. Не було дверей. Лише вони. Наолін нахилився. Зовсім трохи. Рорі підняла голову. Між їхніми губами залишилося кілька сантиметрів. Потім один. І раптом... БАХ. Двері здригнулися. Наолін миттєво відступив і став перед Рорі.

— Назад!

Чорна поверхня дверей вкрилася тріщинами. Але тріщини не розходилися назовні. Вони утворювали символ. Той самий. Що був на долоні Рорі.

— Наоліне...

— Я бачу.

Мітка спалахнула. Двері відповіли. Срібні ланцюги навколо кам'яного круга натягнулися. Один із них луснув. Наолін різко схопив Рорі за руку.

— Ми йдемо.

— Почекай!

— Зараз!

— Я повинна зрозуміти, що відбувається!

— Ти зрозумієш це живою.