Глава 17. Те, що болить сильніше

Рорі не пам'ятала, як вони повернулися до палацу. Пам'ятала лише воду. Темну, холодну, важку. І руку Наоліна, яка весь час залишалася на її талії. Навіть коли небезпека минула. Навіть коли Тіні зникли. Навіть коли вони вже опинилися серед освітлених коридорів підводного міста. Його пальці не послабили хватки.

— Я можу сама плисти, — нарешті сказала Рорі.

Наолін навіть не подивився на неї.

— Я знаю.

— Тоді відпусти.

Він зупинився. Його погляд повільно ковзнув до неї.

— Не хочу.

У Рорі на мить перехопило подих. Вона вже відкрила рот, щоб відповісти, але Наолін відпустив її раніше, ніж вона встигла щось сказати. І від цього стало чомусь ще дивніше.

— Ти поранений, — сказала вона.

— Дряпина.

— У тебе кров стікає по спині.

— Дряпина.

— Наоліне.

— Рорі.

Вони дивилися одне на одного кілька секунд. Першою здалася вона.

— Покажи.

— Ні.

— Це не прохання.

Кутик його губ ледь сіпнувся.

— Ти дуже швидко освоїлася з наказами.

— Я вчуся у найкращого.

— Поганий вибір учителя.

— Поки що не скаржуся.

Його погляд затримався на її обличчі довше, ніж було потрібно.

— Ходімо.

***

У його кімнаті було тихо. Темний камінь. Високі арки. Зброя, акуратно закріплена вздовж стіни. І майже повна відсутність речей, які говорили б про самого Наоліна. Наче він тут жив. Але ніколи не дозволяв цьому місцю стати домом.

— Сідай, — сказала вона.

Наолін підняв брову.

— Ти зараз серйозно?

— Абсолютно.

— Це моя кімната.

— І саме тому ти зараз сядеш на своє ліжко й дозволиш мені оглянути рану.

— Ти стала надто сміливою.

— Ти сам сказав, що я вижила після нападу Тіней. Думаю, після цього маю право трохи нахабніти.

Наолін мовчки сів. Рорі підійшла ближче. Коли вона торкнулася його плеча, він ледь помітно напружився.

— Болить?

— Ні.

— Ти брешеш.

— Ти теж.

Рорі завмерла.

— Про що це ти?

Наолін подивився їй просто в очі.

— Коли сказала, що не боялася.

Вона відвела погляд.

— Я не боялася.

— Рорі.

Його голос став тихішим. Без наказу. Без звичної холодності.

— Я бачив твоє обличчя.

Вона стиснула губи. Потім обережно очистила рану.

— Я боялася, — зізналася вона. — Але не за себе.

Наолін нічого не відповів. Його плечі стали трохи напруженішими.

— Ти кинувся просто під них, — продовжила Рорі. — Ти навіть не думав.

— Думав.

— Про що?

Він подивився на неї.

— Щоб вони не торкнулися тебе.

Рорі завмерла. Її пальці залишилися на його шкірі.

— Чому?

Наолін не відповів одразу. Його погляд ковзнув по її обличчю.

— Я вже казав.

— Ні. Ти сказав, що не витримаєш, якщо зі мною щось станеться.

— Це й є відповідь.

— Ні, Наоліне. Це наслідок. Я питаю про причину.

Він повільно вдихнув.

— Ти ставиш надто багато запитань.

— А ти даєш надто мало відповідей.

На його обличчі з'явилася тінь усмішки.

— Саме тому ми й нестерпні одне для одного.

— Ми?

— Ти й я.

Рорі відчула, як серце вдарило сильніше. Вона відвернулася, роблячи вигляд, що зосереджена на перев'язці.

— Готово.

— Дякую.

Вона вже хотіла відійти, коли Наолін раптом перехопив її зап'ястя. Не боляче. Просто зупинив.

— Твоя рука.

Рорі подивилася вниз. Темна мітка на долоні знову ледь світилася.

— Вона не зникає, — прошепотіла вона.

— Ні.

— І Тіні реагують на неї.

— Так.

— Вони сказали мені відчинити.

Погляд Наоліна став крижаним.

— Я знаю.

— Ти думаєш, що я для них двері?

— Я думаю, що вони самі ще не знають, що ти для них.

Рорі насупилася.

— Це зовсім не заспокоює.

— Я й не намагаюся тебе заспокоїти.

Він відпустив її руку.

— Я намагаюся зрозуміти, як тебе захистити.

***

Вони вийшли з кімнати трохи пізніше. У коридорі вже чекали двоє охоронців. Один із них — молодий русал із темним волоссям — одразу підійшов до Рорі.

— Ти ціла?

— Так.

— Ми чули про напад.

— Я в порядку.

Русал усміхнувся.

— Добре. Бо після того, як ти з'явилася тут, стало значно цікавіше.

Рорі засміялася.

— Не впевнена, що це комплімент.

— Повір, комплімент.

Наолін стояв за кілька кроків. Мовчав. Але Рорі вже навчилася помічати його мовчання. Це було не те саме мовчання, яке означало байдужість. Це було мовчання перед бурею. Русал продовжив:

— Якщо захочеш, я можу показати тобі східні сади. Там є...

— Вона зайнята.

Голос Наоліна пролунав спокійно. Надто спокійно. Русал перевів погляд на нього.

— Я просто пропонував...

— Я почув.

— Ти не її охоронець.

Наолін підпалив на відстань одного людського кроку.

— Ні.

Ще одного.

— Я її командир.

Русал усміхнувся.

— А вона, здається, не дуже любить накази.

— Це її право.

Рорі подивилася на Наоліна. Це було несподівано. Він не сказав, що вона його піддана. Не сказав, що вона повинна слухатися. Навпаки. Він визнав її право вирішувати. Але потім його погляд знову повернувся до русала.

— Проте якщо ти хочеш запросити її кудись, спочатку переконайся, що вона сама цього хоче.

Русал усміхнувся ширше.

— Тоді, Рорі?

Вона відкрила рот. Але перш ніж встигла відповісти, Наолін сказав:

— Вона зі мною.

Рорі різко повернула голову.

— Перепрошую?

Наолін подивився на неї.

— Що?

— «Вона зі мною»?

— Ти хотіла піти з ним?

— Я не сказала ні.

Наолін примружився.

— Тобі цікаво?